Готує нам життя спокуси, перепони,

Рови копає горе, збирає грона бід.

лИш тільки так чомусь: чим більші заборони,

Гостріше хочем ми той скуштувати плід.

Ось тільки не завжди те щастя десь далеко.

Розгледіти себе – найвище із начал.

І де б не полетів у вирій наш лелека,

Його вертає шлях додому. Тут причал.

Сумні стежки людей, які себе згубили,

А ще гіркіше тим, які йшли не туди.

Вони, мов у тумані, блукали і блудили,

тИм гірше їм усім – знайшли сліди біди.

Чому ж, скажи, людино, така ти нещаслива?

Скажи, допоки будеш шукати рай земний?

Коли давно відомо: умиє щастя злива,

Ось лиш сама собі ти серденько відкрий.

Вогонь душі живий. Його плекай поволі.

Огорне радість праці (відомо ж – сродний труд).

Розкриється душа, прихильна стане доля.

Один лише лінивець не вибереться з пут.

…Додому повернувся, спочити там бажав.

А світ ловив тенетами, та так і не піймав.

 

 

18.10.2012

 Оксамитова розкіш золотих білокорих беріз.

 Ледь підсинене небо не поміститься в обрію рамки.

 осЬ листок невагомо на мить у повітрі завис.

 Глянь – летить до землі із граційністю діви-панянки.

 А довкола – краса, що сховається сам Ермітаж.

 Вільний вхід для усіх, хто відкрив для прекрасного очі.

 Онде – пані Калина, а тут серед гілля – вітраж.

 Лиш сухі бадилини стоять, мов оті поторочі…

 О, не гасни! Погрій ще нас, осінь, жаданим теплом!

 Дайте дрібочку часу, щоб душею усе роздивитись.

 сИпле листом на землю. Пахтить, висихає зело.

 Манить сонце здаля, та уже не нагадує літо.

 тИхо-тихо згасає потроху і меншає, меншає день.

 Розсипає під ноги карбовані злоті – листочки.

 І так хочеться чути ще птахів, і сміху, пісень!

 Відчинити вікно – і вслухатись в дзвінкі голосочки.

 Найпрекрасніша осінь – це та, що горить за вікном.

 А найкращі моменти – це ті, що у серці не гаснуть.

 Коли станеш мудрішим - благатимеш кожну ти мить

 І радітимеш світло, як серце чомусь защемить.

 Схаменися, людино! Життя це, як завжди, прекрасне!

Гарно. Тонко. Вишукано. Вимріяно.

Зболено. Промучено. Знадієно.

Знайдено у найтемніших закутках

Думи й мислі. Виспівано птахами.

Ходжено глибинними дорогами –

В душу, в серце, в нетрі. Крутогорами

Ношено до сонця правди пуп’янки –

Для життя, для радості, для муки. Ми

Можемо відчути спраги порухи –

Як здійма життя завію порохом,

Як засипле нас піском буденщини.

А ми є. Ми предковічні жони. Ще

Ми, жінки, були каріатидами,

В океані сліз – німими рибами.

У вогні жалю – палкими птахами.

Та ніколи не були ніякими.

Ми любили. Плакали. Молилися.

Ми за долі інших потомилися,

Щоб життя ніколи не кінчалося.

Ми -- жінки. Життя печаль уся

В нас так щільно напхана і втоптана,

Що, здається, вже немає місця там

Для чогось прекрасного і світлого.

А ми квітли, квітнем й будем квітнути!

Всупереч законам прагматичності,

Аксіомам злючості і звичності,

Завдяки тому, що не вмирає в нас

Божий Дух, його любові глас.

*

Росте трава, як сотні літ тому.
Осяє сонце землю, як учора.
Мине хвилина – і пірне в пітьму,
Аслід залишить той, хто Словом оре.
Ніщо не вічне – будуть лиш слова,
Коли у серці корені пустили.
Уклін тобі, о Мово! Ти жива,
Душею молода і повна сили.
Лише бурян пекучий не плекай,
лИш тільки злоби світу не накликуй.
Кажи все щиро – і згадає край,
               І станеш на землі батьків великим.

Скажи словечко – я тебе побачу.

 Відкрий уста – і маску забери.

 Якщо попросиш – все тобі пробачу,

 Та тільки щиро, щиро говори.

 Осанна всім словам у рідній мові.

 Святиться хай земля моя повік!

 Людська душа відроджується в слові,

 А заздрість тоне у глибинах рік.

 Візьми мене, о мовонько, до себе!

 Молитву словом, серцем шепочу…

 А всі скарби твої - моя потреба.

 Колись зберу їх, бо щоденно вчу.

 Слова, слова! Ви додавали сили.

 вИ забирали горе і печаль,

 Манили, у серцях вогонь палили,

 Чекали дива і творили жаль.

 У кожного своє вагоме слово.

 Кажи його – і не зів’яне мова.

Народ  мій терпить спрагу вже роки.
Немає вже води живого слова.
Замулені джерела і ставки.
Збезчещена свята вкраїнська мова.

А ти чому не дав напитися води,
Цілющої води живого слова?
Не будь манкуртом! Не плекай біди!
Як стулимо вуста – загине рідна мова!

Чи можна спрагу слова втамувати,
Коли печать наклали на вуста?
Не спи, Вкраїно! Можна все проспати.
І мову, а вона для нас – свята.

А Маркіян подав напитися води,
Цілющої води живого слова.
Коли відчув, що для Вкраїни – дні біди,
Він без вагань віддав себе самого.

Не можу дихати, затамувавши сльози.

Не можу жити, приховавши біль.

Які вони, життя мого морози?

Яка ти, існування мого сіль?

 

А він прожив без сорому за вчинки.

А він прожив – душею у вогні.

Його не розстріляли біля стінки,

Лиш витончено били день при дні.

 

Слова бичують гірше за шпіцрути.

Система душить тягарем «Не смій!»

По вінця душі їх пусті – в отруті,

І весь Союз – підступний ниций змій.

 

Зима колимська! Люба твоя лютість.

Бо ти не зла – це справжня твоя суть.

…Так хочеться  додому повернутись,

Коли усі кати уже помруть.

 

…Моя душа сьогодні завмирала.

Не кожен з нас зумів би так, як він.

Орала смерть Вкраїну, ой орала.

На всі століття вистачило всім.

 

Великий син великої країни.

І смерть твоя не зникла в небуття.

Душа – як скеля, тіло – вже руїна.

На вівтарі свободи – все життя…

 

Не розумію, як так може бути –

Не раз, не два, а кожен-кожен раз:

Коли відкрию книжку – мов отрути

Солодкої я напиваюсь враз.

 

А по спині – крижинки задоволення.

Закрила очі – і усе моє:

Правічні ріки і дерева зболені—

Усе це поряд, біля мене є.

 

У час наш прагматичний, рафінований,

Коли так легко все «купи-продай»,

Коли торгуємо і душами, і мовами,

Коли махнем рукою: «Та нехай…» --

 

У неї тут немає компромісів.

Де чорне – прірва. Де струмок – буття.

Об неї поламалось стільки списів,

Що би забрали не одне життя.

 

Тут все пахтить, тріпоче і вмирає

По-справжньому. Якщо вже – то навік.

Якщо Вона Його вже покохає,

Вважай, щасливим буде чоловік.

 

Чи то колумби, чи неандертальці,

Рогніди,  ївги, нансени, папуші…

Яка сторінка не впаде під пальці –

Там всюди – люди. Всюди -- їхні душі..

 

Усі оці катрени й інкрустації,

Замішані із болю і тривог,

Ще не одного уведуть в прострацію,

Щоби збагнути: вічний тільки Бог.

 

Така в них мудрість, глибина і вправність,

Таке у них все давнє, аж нове,

Що, певно, й через сотні років правнук,

Торкнувшись віршів, серцем оживе.

 

Ви нас навчили. Ми вже не потонем,

Ми в світі птиці –  але не вужі.

… «Поезія – це завжди неповторність,

Якийсь безсмертний дотик до душі».

Перечитала вірші, Ліно.

Де книгу ще знайти таку?

Спасибі, жінко, Вам уклінно

За долю Вашу нелегку.

 

За Ваші мальви і жоржини,

За Ваші болі і жалі.

За те, що саме так прожили

І не хилились до землі.

 

Це важко. Знає, мабуть, кожен.

Та Долю вибравши свою,

Сфальшивити Ви неспроможні.

За це я Вас, либонь, люблю.          

Сьогодні жах мою терзає голову -

 Погода, кажуть. Метеозаслон.

 І вже здається, що іду по колу я:

 Якісь пігулки, знову цитрамон…

 

 І тут згадала. Раз така оказія,

 Що медицина біль не віддаля,

 То, може, порятує ще поезія

 Ота – «Безсмертним рухом скрипаля».

 

 …На цій сторінці притулюсь до дерева,

 А там нап’юсь джерельної води

 Та просто неба ляжу горічерева.

 І вже всі охи врозтіч хто куди.

 

 Поезія десь поряд. Їй не спиться.

 І тільки ще слова в мені болять.

 Така ось незбагненна таємниця -

 Не тільки душу може лікувать.

Взяла до рук «Мадонну перехресть».

 Душа святкує, плаче, їй не спиться.

 Тут є порядність, мешкає тут честь.

 Що не сторінка – вірш, як райська птиця.

 

 Вона ж така: в неволі не живе.

 Її плекає жінка, ймення – Ліна.

 Тут кожне слово вмите, як нове,

 Як навесні проросла насінина.

 

 Тут благородство, ніжність і любов.

 Тут казка, диво, що тепер не в моді.

 Шукаємо екстриму і обнов…

 Не бачим: диво – сонях на городі!

 

 Шалений вік. Епоха потрясінь.

 За вікнами – то феєрверк, то вибух…

 Коли поет шанує власну тінь,

 То з лав поетів, імовірно, вибув.

 

 Але Вона… Спокійна, як колись,

 До примхи слави, до недолі й долі.

 Де чоловік, який не помиливсь?

 Де є душа, що не була в неволі?

 

 Даруйте, Ліно, що пишу про Вас.

 Це не тому, що нічого писати.

 А Ваші вірші гоять від образ.

 А Ваші вірші помагають Знати.

 

 Що ми шукаєм? Щастя? Суєти?

 Уліво, вправо, знов нова дорога.

 А що нам треба? Істину знайти.

 А відповідь проста: вона у Бога.

Ще книга непрочитана лежить.
Не просто книга – «Річка Геракліта».
Я кілька днів вичікую ту мить,
Коли пірну у неї, наче в літо.

Яка коштовність! Аж душа тремтить,
Завмерла, як в очікуванні дива.

Коли поезія звучить правдиво.
Коли поет не схибив у житті
І жив, як думав, хоч бувала скрута,
Тоді поезія по-справжньому розкута.

Бузкова палітурка. Тиша. Ніч.
Там всі слова шліфовані, мов перли.
І я не знаю, в чім тут справді річ:
Синонім «Ліна» до гори Говерли.

Їх триста, як спартанців, що колись
Не побоялись тисяч персів Ксеркса.
Читай і думай. Думай і молись.
Поезія, а не відбиток ксерокса.

Нехай у світі є десь Еверест,
Нехай про когось слава всюди лине.
Говерла й Ліна. Вгору Божий перст.
Для мене це вершини України.

23.10.2014

 

Гуцуломанія? Мабуть,

Все саме так. Амінь. Навіки.

Видіння серця не забуть.

Без них душа – жива каліка.

 

Назаровірші? Любі, так.

Читаю – ожива химера.

Либонь, уміє Федорак

Зі серця хлюпать на папери.

 

Голосослів’я? Чи німінь?

Що краще? Відповідь – у Леті.

Осліпни. Вигукни. Прозрій.

І станеш мудрим – і поетом.

Якби піти до Вашого туману,

Щоб він мені зіниці поклював,

Щоб на щоці краплиною розтанув,

А потім щоби сум мій десь пропав…

 

Щоб зрозуміти Вашу чорну втому,

Щоб з Вами промовлять: «Ворли, ворли».

Але, але. Біда моя у тому,

Що я – це я. А Ви – назавжди Ви.

Тремтить душа, так лагідно тремтить

Коли торкнуся я до Ваших віршів.

Тривога з підсвідомості летить,

Бере у руку ручку, спрагло пише.

 

Послання це – то лист у листопад,

Що десь повисне на столітній вербі.

Як виспіває хвірточка невлад,

То сивий голуб дремене у небо.

 

За що ці вірші боляче люблю?

Чому так прагну осені і тиші?

На кінчику пера себе ловлю

І якось підсвідомо пишу, пишу…

 

А чорний колір – то Ваш талісман,

А дощ і сніг – супутники невтомні.

А ще зіниці Вам склював колись туман

І Ви прозріли, майже непритомні…

 

Рядки читаю і немов горю –

Запали в серце, мов уламки тиші.

Так Ваші вірші боляче люблю,

Але за що – даруйте, не напишу…