УЛАМКИ СВІТЛА (назва розділу)

 

НАСІННЯ ДУШІ

Усе на світі плід живий дає:

Рослина і звіря, земля і житній колос.

Тому і безкінечне все це є,
Що чує Бога невмирущий голос.

 

Всі сили, що рослинка набере,
Вона вклада в майбутнє – у насіння.

Чи рід продовжить, чи вона не вмре -

Пора весни покаже, не осіння.

 

Так і душа. Працює у думках,
Бо без спочинку Бог велів трудиться.

А потім в мить одну злетить, як птах, -

І вірш рядочком дивно золотиться.

 

Поезія - насіння. Так, душі.

Її найбільший скарб, гірка нетлінність.

Коли відлущаться слова і фальші, й лжі,
Залишиться у вірші справжня цінність.

**

Плаксиві духом не живуть
                                  
Б.Чепурко

Я часто плачу. Я живу душею.
Мене болить чужий нестерпний біль.
Я не люблю нещирого єлею,
Вже краще хай отак – на оці сіль.

Коли твоя душа – чутливий легіт,
Коли ти бачиш край сердечних ран,
Коли твої слова, як щирий легінь,
І співчуття не рветься на екран -

То ти жива. І не плаксива духом,
А просто наче Божий камертон.
Не вкрите серце шкарубким кожухом,
Бо відчуває болю напівтон.

**

Яка різниця – склянка чи стакан?
Аби напиться.
Чи є відмінність – раб чи, може, пан?
Зоря  --  «зарница»?
Яке нам діло – русич ти, москаль?
Слова чи перли?..
Гей, українці! Хто це вас приспав?
Чи ви вже вмерли?!
Де ваші думи, що вогнем горять,
Бо небайдужі?
Де ваші справи, де могутня рать,
Де ваші душі?
Чи між минулим і майбутнім днем
Уже парсеки?
Чи ми готові продавать себе
Комусь на секонд?
Не вірю, Боже! Ти ж нам говорив,
Що спершу – Слово.
…Знайди  його. Шануй. Боготвори.
Любімо мову!

**

Не кидайте у мене словом-покручем,

 Не вивертайте душу, як сіряк.

 Не згадуйте недобрі сили поночі,

 Бо потім не відчиститесь ніяк.

 

 Не легковажте, бо закони Всесвіту

 Працюють, їх ніхто не відміняв.

 Не втоптуйте до смітника доріжку ту,

 Щоб жаль гіркий вам серце не пройняв.

 

 Так легко бруд словесний виливаєте,

 Так просто зло пускаєте в життя.

 Але чи думаєте, люди, чи ви знаєте,

 Як ваших ближніх словоблуд протяв?

 

 Бездумно, нерозумно так толочимо

 Зелені луки українських слів.

 А потім ще, такі наївні, хочемо,

 Щоби в душі у нас вогонь горів.

 

 Та наші предки при печі не лаялись,

 Та ж козаки не знали, що то – мат.

 Собака, чорт і дідько – ось перелік весь

 Найгірших слів десь триста літ назад.

 

 Тепер же… Навіть згадувать не хочеться,

 Який «багатий» той плюгавий ряд…

 І з уст людських і далі нечисть точиться,

 І кожен все це чує, рад не рад.

 

 Це, люди, зло, і це така енергія,

 Що забирає сили у душі.

 Почни зі себе. І скажи: «Не буду я

 Вже смакувати ті слова чужі».

 

 Не буде тому роду переводу,

 Який забуде про тавро «холуй».

 І мова – то таки душа народу,

 І ти у неї – схаменись! – не плюй.

**

Земля батьків, далека Лемковина.

Могили предків постають зіснів.

Чи ти була у Бога в чомусь вина,
Що розгубила вс
іх своїх синів?

Чи ти їх, земле, мало так любила,
Чи ти їх не плекала, не вела?
...Пішли вони у світ – і не спинила,
І від біди тоді не вберегла.

Вони пішли із тугою у серці,
Узявши дрібку рідної землі.
Чому не піднялось усе у герці,
Коли ішли беззахисні, малі?!

Хати лишали, Корені рубали.

Не озирались – сил нема ридать.
Усі щось мали, і усе лишали,
Торбину тільки встигли в руки взять.

Товарний поїзд. Далі – невідомість.
Брутальна дайка липне до душі.
Затьмарювала думка лиш свідомість:
»Ми тут свої, а там – чужі, чужі»...

Як прийме нас нове село? А люди?
Які там люди? А яка земля?
І так нестерпно тисне, тисне в груди,
І крик душі до Бога промовля:

»Ми так ростили кожну деревину,
Ми тяжко працювали день при дні...
Прости нас, Боже, й нашу Лемковину
Віддай у руки добрі, а не злі».

Земля дідів, квітуча Лемковина.
Чи я побачу всю твою красу?
Та думкою до тебе часто лину
І в серці, там, на дні, любов несу.

**
Учитель може бути різним:
Серйозним, іноді – не дуже.
Суворим. Строгим. Навіть грізним.
...Лише не був би він байдужим.

Повинен вміти жатрувати,
Буває, щось і призабути.
Звичайно, що багато знати.

...Жорстоким він не сміє бути.

І толерантним дипломатом,

Культурним, ввічливим і чемним.
Учитель може бути святом,
Щоб не було життя буденним.

 

Учитель може бути другом,

Для когось – мамою чи татом.

Та щоб не говорив він сухо

І не почув услід: «Диктатор»…

 

Учитель може бути різним.

Іти у ногу з сьогоденням.

Та лиш зі справжньої  любові

Розквітне творчості натхнення.

**
Я їду, Львове. Ти мене не втримав.
На оці мокра не з
`явилась сіль.
Львів`яни йдуть повз мене – пілігрими.

І пластик вікон видає твій біль.

 

Мов гудзики, пришиті лиш до шкіри,
Такі потворні на фасадах доль...
Ти людям довіряв і, певно, вірив.

Шкода: поспівчувати хоч дозволь.

Довкола суші, «кофе» та фаст-фуди,
Арт-бари, космо, ультра... Жах Амінь.
Наліплено тобі на древні груди,

Пришпилено до кам`яних творінь.

Гранітний монстр – Міцкевичу товариш.

Фальшиві лиця на бігбордах скрізь.
Не руш святого – душу лиш пораниш.

Залізли в тіло – в серце хоч не лізь...

 

Мене в минуле кличе тихо пам`ять -
Туди, де бути вільним вмів ще Львів.
І спогади, проткнувши час, поранять.

Чогось забракне. Може, щирих слів.

Таке чуже оце знайоме місто.

Таке далеке зблизька. Не моє.
Столиця галичан. Мені тут тісно.

Чи ж хоч куточок тут для мене є?

А мова, мова! Корчиться в судомах,
Коли злітає з уст дитини мат.

Мій бідний Львове! Бий уже на сполох.
Сучасний день – твого обличчя кат.

**

 

Світ схарапудився й помчав.

 Стовпом пилюка.

 А Фукусіма простяга

 За ним ще руки.

 О Боже, Божечку! Ти знав?!

 Ти попередив…

 Ходив, і стукав, і благав

 За нас із неба.

 Сини невдячні і глухі

 Смерть засівали.

 Тепер обжинки. Що? Не ті?

 Ми знали. Знали…

**

Є багато справ, угодних Богу.
Милосердя будемо творити.
Мабуть, що погодиться тут кожен:
Краще в
іддавати, ніж просити.

Світ хиткий: сьогодні ти здоровий,
Повний сили й віри в майбуття.
В мить одну пігулки кольорові
Можуть стати сутністю життя.

Хай дарує вам Господь здоров`я,
Віру в серці та любов до ближніх.
Хай усі болячки й хвороби
Змінять статус – будуть вже колишні.

**

ВИПУСКНИКАМ

Просіялася радість крізь тривогу,
Як через листя білий вишні цвіт.
Це молодість виходить на дорогу,
Яка веде в новий дорослий світ.

Це наші Олі, Юлі та Оленки,
Володі, Іри, Юри та Сашки.
Ще вчора безпорадні і маленькі,
Сьогодні – галстук, плаття, каблуки.

Погляньте: ці дівчатка – всі крануні,
Милують око всі одна в одну.
Талановиті, щирі, добрі, юні,
Вдивляются сміливо в далину.

А хлопці! Це ж надійність і опора,
відважність, розум, вірність і талант.
Футбол, комп`ютер, ігри – це учора,
А завтра –може, навіть президент!

Спасибі вам, колеги-педагоги,
За вашу працю, за невтомний труд.
Виходять діти на нові дороги,
Високі цілі за мету беруть.

Заслуга ваша – всі знання глибинні,
Досягнення – це людяність в серцях.
Пишайтеся випускниками нині
І хай щалсивим буде їхній шлях.

Не забувайте, діти: завжди школа
Із радістю чекати буде вас.
А скоро вам такий веселий дзвоник
Востаннє пролунає. Рідний клас

Зіщулиться і, певно, засумує.

За ваші парти сядуть малюки.
Рука на дошці вже не помалює...
Тож згадуйте щасливі ці роки!

Ріка життя широка і бурхлива,
А ви чекаєте від неї див.
Та зрозумійте: ви – найбільше диво,
яке Господь у світі сотворив.

Ви, як струмочки, сильні і невпинні,
Вам ще міцніти, набиратись знань.
Сьогодні перед вами вільний вибір
І виконання нелегких завдань.

Я вам бажаю: хай усі дороги,
Якими доведеться ще іти,
Благословенні завжди будуть Богом
І приведуть до справжньої мети.

**

 

 Зникає цілий стиль – епістолярний.

 Його емейл не може замінить.

 Чи то він за гріхи якісь покараний,

 Чи то йому в минулому лиш жить?

 

 Бо як листів чекали всі закохані!

 Поштарку виглядали раз у раз.

 Молитвами намолені-напрохані,

 Слова ті рятували повсякчас.

 

 Тепер же у всесвітню павутину

 Так лячно відпускати щирість душ.

 Бо там же і незатишно, і зимно,

 А душу не одягнеш у кунтуш.

 

 А то, було, візьмеш того конверта,

 І наче хто тебе озолотив.

 Відкриєш – і слова такі відверті

 Поллються просто в серце. Диво з див!

 

 Читаєш – перечитуєш – зітхаєш -

 Відписуєш – закреслюєш ізнов -

 Хвилюєшся – очікуєш – кохаєш,

 Плекаєш і несеш свою любов.

 

 Ну а тепер… Нема того чекання.

 Натис на кнопку – відповідь отут.

 І якось так, як виростає камінь,

 Так холод заповзає, наче спрут.

 

 …Папір вбере отойконвертик-свиту,

 Сховає запах слів, і нот, і рук.

 Напише лист маестро композитор,

 Зашифрувавши свого серця стук.

 

**

Тупик. Безвихідь. Руки опустились.

Так прикро. Страшно. Господи, прости…

Куди іти? Нема, здається сили,
 Але і неможливо  не іти.

 

Клубок у горлі. Розпач і розпука.

Здається, що тунель цей без кінця.

Безвихідь. Сумно. Опустились руки.

О Господи! Не відвертай лиця!

 

Здається, так погано, що куди там...

Найменший відблиск радості погас.

І де якусь утіху роздобути,
Де щастя, що уміє тішить нас?

 

Стривай-но. Схамени свою тривогу.

В майбутнє не попалено мости.

Усі живі-здорові, хвала Богу.

Чи ж це не щастя? Господи, прости!

 

Твої терпіння – приклад нам до скону,

Твоя любов безцінна – поруч нас.

Дотримуймося Божого закону

І вірмо всі у долю повсякчас.

**

«Родинне дерево» корінчики пустило
В благословенній Господом землі.
Воно росте і набирає сили,
До неба тяне гілочки малі.

Скупа сльоза, що потекла так щиро,
Розкаже більше за гучні слова.
Вкраїнець всюди йде лише із миром,
А де іде, там Бога прославля.

На коляду приходьте, браття й сестри!
На свято памяті, на свято рідних душ.
Щоб слово предків до дітей донести,
Щоб не змаліло дерево на кущ.

Радіймо, і дзвінкою колядою
єднаймо всіх у одностайний гурт.
Відчуймо: ми родиною одною
Підтримаємо наших предків дух.

**

КОЛИСКОВА

Мелодійно і казково,
Ніжно-ніжно, волошково
Проростає слово в серце,
Сон вихлюпує відерце
Сновидінь тобі у нічку.
Діти сплять. Цілують личка
зорі, мами, ельфи босі
І царівни злотокосі.

**


ЗУПИНЕНА МИТЬ (назва розділу)

 

Як довгий сон, минулася зима.

Цього усе довкола не збагнуло,

Іще тепло рослин не сколихнуло,

Та холоду у серці вже нема.

 

Цього усе довкола не збагнуло -

Нема морозу, снігу теж нема.

Не ріже очі біла пелена.

Як дивний сон, ота зима минула.

 

Іще тепло рослин не сколихнуло,

Ні паростка, ні бруньки, ні трави.

Іще весна не крикнула: «Живи!»

Іще весна рости їм не гукнула.

 

Що ж, холоду у серці вже нема.

У когось там то віра, то надія

Чи то горить, чи, може, тільки тліє.

І як то добре, що прийшла весна!

***

Витинанки дерев засвітилися зеленню ніжно,
Подушками хмарин ще із ночі засипано небо.
Приміряє сережки береза, напахчена свіжо.
Що ж, поріддя жіноче: краса – то одвічна потреба.

Клен в долонях простяг баранці запашні, медоносні.

Певно, бджіл він у гості запросить привітно сьогодні.
На бенкеті – нектар, а обійми міцні, та і  млосні.
Бджоли, звісно, летять, бо  відмовити, бідні, не годні.

Трави вже килимком.  Ледь засіяні, ніжні, лоскочуть
П’яти небу. Манять набосака наосліп пробігти.
Голуби збаламучені тихо і ніжно воркочуть,
Кличуть пару свою полетіти присісти на віти.

Вигулькнув первоцвіт з-під землі подивитьсь на сонце,
Та й завмер на горбочку, пригрівся, легенько дрімає.
Так все чисто, так світло, напахчено, прибрано все це,
Наче кращого місця уже на землі і немає!

Ожила комашня. Бруньки – наче на старт.  Все принишкло,
Все очікує зливи – п’янкої травневої зливи.
Ми підглянули диво. Тепер же ходімо, залишмо
День весняний землі закінчити і гарно, й щасливо.

**
Заміновую поле життям,
Загортаю у землю дбайливо.
Насінини – незвідане диво,
Їм назад вже нема вороття.

Насипаю у теплу ріллю.

Здивуватись – нема чим, ніяк.
День як свято. Я сію буряк.

І минуле в життя переллю.

**
Коли прокинусь рано-вранці в травні,
Побачу наречену під вікном.
Ще бджоли сонні, ще хмаринки ранні
Закутані в легкий серпанок сном.

Вона стоїть, легка і білосніжна,
Як Афродіта, в піні та шовках.
І білий колір травам очі ріже,
І від краси завмре в польоті птах.

Аж перехопить дух – ця ніжність чиста
До неба тягне пишність верховіть.
…Розквітла яблуня, як молода невіста,
Який вже день під вікнами стоїть.

**

Бузкові хвилі над парканом
Пливуть подвір’ям, лоскочуть сном,
Колишуть запах і сіють сміх,
Дарують радість одну на всіх.
Бузкові хмари, бузковий дим.
Бузкове диво тече за ним.
Туман бузковий ледь мерехтить,
Пахучий спогад удаль летить.
Туди, де двоє в кущах бузку
Тримали щастя ту мить п’нку.

**

Акації, акації, акації.

Так дружно вийшли враз всі до дороги.

Ажурні синьйорити, диво-грації.

Чекати, мабуть, вже не мали змоги.

Вони ж росли, ніким тут не помічені,

А зацвіли - і стали нареченими.

Довкола бджіл тепер не перелічено:

Шукають меду, сонечком свяченого.

 

От і сьогодні вибігли й спинилися:

Чи хто таку красу та не помітив би?

Здається навіть, що вони налили всі

Довкола себе ніжності пресвітлої.

Мереживом узбіччя прикрашаючи,

Квітуючи щасливо й несподівано,

Вони ростуть, не відають печалі ще,

Аби колись, напевно, стати дівами.

 

**

СОНЦЕ
Преранній ранок. Сонечко цнотливе

 Рум’янець свій показує з-за гір.

 Туман Туманович повзе по тихих нивах,

 Скрадаючись, як сірий дикий звір.

 

 Він мовчки підповзає до світила

 І в темну торбу аж на дно кладе.

 Все засмутилося, зітхнуло й помарніло,

 Немов надії вже нема ніде.

 

 Воно борсається, пульсує і тріпоче,

 Як лист останній на сухій вербі.

 Воно цей ранок покидать не хоче,

 Бо знає: пропаде усе в журбі.

 

 Напружитись – і стрімко розірвати

 Всі пута в клапті, скинути до ніг.

 …Якби і ми так вміли вибухати

 Любов’ю до землі, щоб чути її сміх!

**
А день – як вітер: лагідно-сумний.
А вітер – ніби голуб: все воркоче.
І більш нічого. Тільки дух земний
Наповнити усе довкола хоче.

Землею пахне вітер, і трава,
І навіть небо – синє, аж блакитне.
А сонячне проміння прибува
І усмішками на обличчях квітне.

**

І почалося. Знову почалося!
Ці теплі барви кольору охри...
Прийшла Вона – чарівна Діва-осінь.

І дід пеньок скрипів, що аж захрип...

 

Дерева ще в убранні – тепло-тепло.

Іще мороз не шарпнув листя з них.

Дитячі руки у траві неквапоно
Шукають ще горішків золотих.

 

**
Застигли хвилі гір під поглядом Горгони.
Шматує осінь хмари сіру вовну.
Земля потроху тихне і холоне,
На небі чашу вже налито повну.

 

Ось-ось на твердь враз вихлюпне ту воду,
Затопить золоті скарби безжально.

Залиє їх. А люди ту погоду

Перечекають сумно і несхвально.

 

Шкода їм кольорів, розмитих акварельно,
І жаль розсипаних довкруг пацьорок.

Сахнеться вітер срібною фореллю,
Бо на дощі ця осінь знову хвора.

**

Вже вишито полтавським взором трави біло
І кожен подих – це лише хмаринка пари.
Незатишно землі. Кудись тепло побігло,
Майнуло стрімголов аж поза хмари.

Поля майстерно погаптовано морозом,
Дерева помережані ажурно.
В минулому уже і зливи, й грози.
Спокійно. Тихо. Гармонійно. Журно.


КОХАННЯ, ВИСТРАЖДАНЕ В СЛОВІ(назва розділу)

І тільки дощ, і тільки я,

І жодного чужого слова.
А вітер паросток прим
`яв,
Та думка пнеться вгору знову.

Ти – мій туман поміж краплин,
Ти – мій забутий день щасливий.
Знов часу відчуваю плин.

Не треба сліз, а тільки зливи.

Хай буде дощ, хай він живе,
Нехай омиє кожне слово.

Хай будить грім нас і зове
В прозору даль – на щастя лови.

**
Я ще до вас приїду, о Карпати!
Стежки зм
іїніще я віднайду.
Ще буду там потоками блукати
Ісмакувати яблука в саду.

Ще скроплять сині води Черемоша
Мою давно вже висохлу печаль.
Іще душа, як та калина гожа,
Знайде для себе згублений причал.

Ще горді гори серце розтривожать,
Красою переповнять келих мрій.
Цікаво, чи гуцулки теж ворожать?
Слова не всюди вродять, де посій.

Я ще приїду. І на Довбушинку
На крилах у минуле полечу.
Не проганяйте ту самотню жінку -
Хай чистить душу попелом плачу.

***

Вже сімдесятий раз тебе прощу.

Душа іде в прощення, як на прощу.

Не втримаю, тому і відпущу,

Поміряючи зла велику площу…

 

Хіба це всоте вже – така ганьба:

Принижено сліди твої шукати.

Гудків безвихідь. Вже німа мольба.

Стакато серця. Скерцо. Знов стакато.

 

Спинися, озирнися хоч на мить!..

Навіщо непоправного чекати?!

Болить любов у серці, ще болить…

Єдиний в мене вибір є: кохати.

**

Торкнувся так, немовби крихти щастя
Хот
ів собізгорнути на долоню...
В кишеню кинути... Але навряд чи вдасться
Зробити це: воно там захолоне.

Знайди своє, бо ж десь воно існує,
Тебе шукає, кличе, поки марно.
Чужим не тішся, не кради, і всує
ТИХ слів не мов лише тому, що гарно...

Дивився в душу грішними очима,
Немов шукав слабинку. А навіщо?
Я відчувала холодок плечима.
Тремтіла тихо, як на вітрі свічка.

Правічна доля усіх доньок Єви:
Солодка пристрасть. Таїна. Спокуса.
Хтось схаменеться. Не дійде до древа.

А хтось таки те яблуко надкусить.

Не всі солодкі. Є гіркі. Червиві.

Надгнилі. І надболені. І кислі...

І совість потім з відчаю завиє,
Болітиме, і не вгамує мислі.

...Ти ще нічого не зробив. Не треба.
Так, я тебе так легко розгадала.
Не руш мого кохання. Це потреба.

Щоби душа над ним не заридала.


**

А буде все  не так, як хочеш ти.

Дороги не встеляти килимами,

Не обіймати грішними руками

І все життя до щастя не іти.

Бо буде все не так, як хочеш ти.

А буде все не так, як хочу я.

Не дарувати ніжності і ласки,

Не зберігати любих віршів в`язки

Й не будвати храм з ім`ям «сім`я».

Що ж, буде все не так, як хочу я.

А буде так, як знає тільки Бог.

Я буду місто, ти – воскреслі гори.

Хай мрія, як дитина, щось говорить -

Не вирости любові із тривог.

І буде так, як знає тільки Бог.

**

Ми ніколи не будемо разом.
Може, навіть не стрінемось більше.
Але щось обсипає морозом
І вихлюпує з серця у вірші.

Ненаситна, невтомна ти, пам'ять.
Що ж, такою вже будеш навіки.
Гострі скалочки-спомини ранять,
Залишаючи шрами, як ріки.

Не збагну вже тепер – стільки часу
Протекло і загусло між нами -
То життя так скривило гримасу
Чи то я у любові у наймах?

На яких роздоріжжях минулись,
Де я схибила, недодивилась?
Книгу памяті знов розгорнула

**

Просила: «Не приходь». А ти приходив.
Просила: «Не люби». Ти промовчав...
Кружляють спогади, тремтять у хороводі.
І невідомо, хто це все почав.

Не обіцяла й разу полюбити,

Лиш дослухалась: може, це Воно?
Я думала, з минулим ми вже квити,

Тій іскрі не знайти собі обнов.

Ні, не погасла. Не змаліла. Тліє

І пропікає серце аж наскрізь.
Ріка міліє. І життя маліє.

А може, ще розбурхає колись?

Боюся. Наслухаю. І чекаю.
А раптом тихо ззаду підійдеш,

Візьмеш за руку – і птахами з гаю
Полетимо разом у світ без меж.

Нехай не довго, хай хоч півгодини
Помовчимо собі рука в руці.

Я потім озирнусь - поранить туга в спину,

Застигне мить сльозою на щоці.

Такий болючий біль в тобі побачу,

Такий різкий мене прониже щем,

Що потім ще не раз тихцем заплачу,

Ховаючи поміж зірки лице.
**

Ти мене зрозумій і пробач

За мій смуток, журбу і за плач.

За мій страх і бажання втекти -

Ти прости.

 

Моє серце тобі навздогін
Посилає доземний уклін.

Але я вже далеко. Чому?
Не збагну.

Я боюсь, що для тебе чужа...

І ця думка гостріше ножа

Протинає мене всю наскрізь,
Ніби вісь.

**

Коли тобі нестерпно важко стане,

Коли прониже серце болю спів,

Коли згадаєш мої сни словами

Й тобі забракне тих нехитрих слів –

Тоді візьми любов свою в долоні,

Враз - на коня. Помчися до гори

 І високо там, на яснім осонні,

Свій згублений цілунок забери.

**

Я біля тої брами ще пройду не раз.

Автомобілям там стояти заборонено.

Здається, не залишено образ.

Душа була жагуче безборонна.

А збоку тінь завмерла самоти.

Твоя. Та і моя. Ті тіні обіймались.

Словами там мене тортурив ти.

Мені боліло. Але не пручалась...

Тобі ж ячить, мабуть, в стократ сильніш -

Нема кому відкрити душу-рану.

Бо я відкрию зошит - й пишу вірш.

А ти встаєш – і до знемоги косиш рано.

...Я ще прийду туди. Як до своєї Мекки.

І помовчати, й почуття просіяти.

Як добре те, що ти такий далекий.

Такою має бути нездійсненна мрія.

**

У розпачу таке ім`я негарне,
У смутку очі тихі та сумні.
Для щастя оголошено догану
І несподівано пред
`явлено мені...

Не знає Сонце – десь горить свіча.
Не знає місяць – зір вночі не видно.
О вечоре блакитний! Виручай.
Від жару мрій душа згорить намідно,

Начорно, нарозпечено згорить.

Обвуглиться набіло – і сконає.
О ні! Все марно. На найменшу мить
Душа людська від болю не вмирає.

Вмирає тільки сон, любов, запал...
Вмирає погляд, усміх, ніжне слово.
Вмирає серця неповторний шал -
Душа живе. І кожен день – на ново.

...Лиш ніч у ніч - все ті ж тортури снів.
І кожен день – зі світла ті  ж уламки.
І тільки Хронос-велетень зумів
Послабити тягар у згадки-лямки.

...Душа була – зосінений листок.
Тепер потро... потроху зеленіє.
Ще є любов, ще голос не замовк.
Душа моя ще мріяти уміє.

**
Ти не страждав, як юний Вертер,
Не твій гранатовий браслет.
Але і я, скажу відверто,
Спинила свій шалений лет.

Моєму дереву любові
Забракло сонця. День погас.
Кохання вистраждати в Слові
Судилося комусь із нас.

**

В моїй душі тремтить ясна свіча.

Боюсь дихнути, щоб не погасити.

Черкнувши словом, ти її почав
Світити, зберігаючи для світу.

Та що там світ! Вона твоя, бо ти
В своїй душі таку ж свічу лелієш.

Ти мусиш всі чекання перейти -

Тоді збагнути істину зумієш.

Нехай горить. Для тебе збережу

Тепло тієї свічечки малої.

Ти з вірою шукай вузьку межу,

Де стопиться нещирість теплим лоєм.

Увіруй в силу Слова і Добра.

І не спини його на півдорозі.

Мене, мій сміх в полон долоней взяв

І застелив надію по тривозі.

 

**

Коли ти мене полюбиш,
То будеш зватися вітром,
А я буду – біла вишня,
Що сипле пригорщі сліз.
І будуть хрущі літати,
Й збиратимуть тепле світло -
Ті пахощі ночі дивні,
Що віз їх Чумацький Віз.

А я буду пахнути болем
І буду тебе любити:
Як сонце – вночі, як осінь,
Коли надворі зима.

А ти будеш тільки вітром.
Без долі, та і без свити.
Не зможу тебе обняти –
Нема тебе, знов нема...

**

Я спокійна, як тихе озеро,
Що глибинами усміхається.

Я замріяна, як лелеченько,
Що додому ще не вертається.

Я колишуся шелест-гілкою,
Що від вітру все хилитається.
Я люблю тебе тою жилкою,
Що під серденьком завмирає все.

 

**
Те, що нас не вбиває,
Робить сильними. Так.
Але нерви виймає,
Шрам лишає як знак.

Те, що нас не вбиває,

Тільки користь. Еге ж.

Серце стогне-конає,
І нема болю меж.

Те, що нас не вбиває,
 Зветься досвідом. Ті ж,
Хто кохання не знає,

Продаються за гріш.

**

Я прийду у твої барвінковії сни,

Я приснюся тобі на світанні,

Коли чути лише перший подих весни,

Коли зір вже не видно в тумані.

Ти крізь млу усміхнешся ласкаво мені,

Як всміхаються сонечку квіти.

Хай пролинуть і ночі, і ранки, і дні, -

Будеш сном лише цим весь час жити.

Будеш в небо дивитись, де зірка моя

Серед інших сіяє в смерканні.

Будеш дива чекати.  А я, ну а я -

Я приснюся тобі на світанні.

**

Давай я піду. Ти зможеш лишитись.

Так буде краще.  І не переч!

Вітер, галантний, наспійманий витязь,

Ледь прочепоче: «Пробач...».

Він замість мене це скаже слово,

Він замість мене піде.

Я нерухома, спогадом скована,

Тану, народжена днем.

Ти усвідомиш - аж біль під повіками! -

Я – нічия. Не твоя.

Будемо певно знайомі довіку ми,

Поки не згасне, як зірка земля.

**

АКРОВІРШІ           (назва розділу)

 

Скажи словечко – я тебе побачу.

 Відкрий уста – і маску забери.

 Якщо попросиш – все тобі пробачу,

 Та тільки щиро, щиро говори.

 Осанна всім словам у рідній мові.

 Святиться хай земля моя повік!

 Людська душа відроджується в слові,

 А заздрість тоне у глибинах рік.

 Візьми мене, о мовонько, до себе!

 Молитву словом, серцем шепочу…

 А всі скарби твої - моя потреба.

 Колись зберу їх, бо щоденно вчу.

 Слова, слова! Ви додавали сили.

 вИ забирали горе і печаль,

 Манили, у серцях вогонь палили,

 Чекали дива і творили жаль.

 У кожного своє вагоме слово.

 Кажи його – і не зів’яне мова.

 

ОСІНЬ

 Оксамитова розкіш золотих білокорих беріз.

 Ледь підсинене небо не поміститься в обрію рамки.

 осЬ листок невагомо на мить у повітрі завис.

 Глянь – летить до землі із граційністю діви-панянки.

 А довкола – краса, що сховається сам Ермітаж.

 Вільний вхід для усіх, хто відкрив для прекрасного очі.

 Онде – пані Калина, а тут серед гілля – вітраж.

 Лиш сухі бадилини стоять, мов оті поторочі…

 О, не гасни! Погрій ще нас, осінь, жаданим теплом!

 Дайте дрібочку часу, щоб душею усе роздивитись.

 сИпле листом на землю. Пахтить, висихає зело.

 Манить сонце здаля, та уже не нагадує літо.

 тИхо-тихо згасає потроху і меншає, меншає день.

 Розсипає під ноги карбовані злоті – листочки.

 І так хочеться чути ще птахів, і сміху, пісень!

 Відчинити вікно – і вслухатись в дзвінкі голосочки.

 Найпрекрасніша осінь – це та, що горить за вікном.

 А найкращі моменти – це ті, що у серці не гаснуть.

 Коли станеш мудрішим - благатимеш кожну ти мить

 І радітимеш світло, як серце чомусь защемить.

 Схаменися, людино! Життя це, як завжди, прекрасне!

**

Я зрозуміла: вчитель доти
Лишає в серці учня слід;
Тоді навчає полюбити,
А, може, й зрозуміти світ;
Не забувати те найглибше,
тЕ, що письменник в твір сховав;
Цікаво вслухатися в тишу,
вмитЬ музики щоб трем пройняв;
Такий вогонь в душі розмухать,
дЕ-де письменнику, бува;
Так всіх дітей навчити слухать,
Як сонце слухає трава;
Навіки творчість полюбити,
А потім і самим творить -
            Коли він сам уміє жити,
            А головне – любить.

**

Лунаємісто дивно, стоголосо,
Юначий запал блиска
єв очах.
Думки порозбігалися урозтіч –
Мить серцем лиш живи, як вільний птах.
скрИплять трамваїв невгамовні гальма,
Летять у небо вічні голуби.
А Львів накриє ночі амальгама,
Красиво закінчивши час доби.
Округляться зірки від здивування.

Вони побачать: місто це живе!
А потім шепотітимуть до рання
Лише твоє ім
`я, лише твоє...
ЛЬвів - гарне місто зі своїм обличчям.

О скільки вже було отих облич!
Воно пізнати таємниці кличе,
А ти його до себе в серце клич.

**

Нарешті вже весна! Аж зачекалися.

 А неба купол більшає щодня.

 Дарує сонце день – і усміхається,

 І зігріває, манить віддаля.

 Як той підсніжник, радість пробивається,

 Горить в очах, у посмішках усіх.

 Регоче, щось наспівує і сяє вся,

 вИхлюпує зі серця щирий сміх.

 Гостинно, світло, щиро, мимоволі

 Охоплює весна усі серця.

 Ростуть у них, мов проліски,поволі

 І віра і надія без кінця.

 Весна прийшла. Природа оживає,

 Несе деревам зелень і красу,

 А для журби притулку вже немає.

**

Росте трава, як сотні літ тому.
Осяє сонце землю, як учора.
Мине хвилина – і пірне в пітьму,
Аслід залишить той, хто Словом оре.
Ніщо не вічне – будуть лиш слова,
Коли у серці корені пустили.
Уклін тобі, о Мово! Ти жива,
Душею молода і повна сили.
Лише бурян пекучий не плекай,
лИш тільки злоби світу не накликуй.
Кажи все щиро – і згадає край,
              
І станеш на землі батьків великим.

**

Веселяться ангели в небі,
А колядки бринять навкруги.
Сніг , як сміх, сипле все без потреби,
Иній  гілочки пестить малі.
Лине слава про Бога усюди.
СілЬ землі – віра в нього для нас.
Помолімося спільно всі люди –
Ехом лине нехай Божий глас.
Тихо свято заходить у серце,
Радість в ньому гніздечко зів`є.
Озоветься рухливо, мов скерцо,
Всім розкаже про щастя як є.
сИн Господній - Ісус - народився.
Час прийшов для духовних начал.
В наших душах це Бог оновився,
А до нас він стежину почав.
Рік Новий вже до нас промовля.
Янгол дзвоник торкає рукою.
Наречена прекрасна – земля –
Кута все навкруги пеленою.
Ось і свято прийшло – Василя.

**

Палітру кольорів земля уже готує,
Алхімія весни здивує ще не раз.
Зазеленіє ліс, аж засумує туя –
До відтінків таких художник не доріс.
Зело усяке пнеться крізь грудочки до сонця,
І не спинить його нізащо і ніким.
Радіємо усі, прочинимо віконця
Сердець теплу, любові, щастю – всім.
сутЬ кожної весни – прогнать назавжди холод,
Кидати насінини поважно у ріллю.
А потім бджолами спивати меду солод,
Магічну, вічну фразу промовити: «Люблю!»
Актори ми усі, і наша роль – творити,
Розсипати довкруг, мов іскорки, добро.
І місія свята – навчитися любити,
Як нам Ісус казав, позбувшись заборон.
Могутня сила це – життя. Воно лікує,
лИш треба захотіти позбутися оков.
Роди, землице, нам, ще поки нас дивує
Обновами цей світ чудовий знов і знов.
Назавжди полюби свою єдину долю
І вдячний Богу будь за всі свої стежки.
Вони тебе ведуть, тобі дарують волю.
Нехай і завдають часами трохи болю,
Але для смутку це не додає причин.

**

Ллється сонячне світло цілющими хвилями.
Ех, весняно і легко тріпоче душа!
Скільки зелені скрізь – кілометри і милі.
Як травинка до неба, так і ти поспішай.
Поспішай надивитись на красу цю без виміру,
сЕрцем прагни відчути неповторності мить.
Тихо в долі майбутнє щасливе я вимрію,
Розсипаючи те, що у серці болить.
І засвітиться радість дзвінкою ягілкою,
Вітер свіжий в обличчя повіє ізнов.
Наспівається птах, заколисаний гілкою,
А у серці оселиться тиха любов.

**

 Сказала нам весна: «Іду на ви!»
Та потекла струмками між снігів.
А на дахах бурульками навис
Столикий сум: зими скінчились дні.
Юначі мрії враз всі ожили -
Колись вони розквітнуть, ніби сад.
І думка терпне в сивої зими:
«Радійте, я не вернуся назад…»
мИнає час морозів, хуртовин,
На землю йде смарагдова пора.
А часу ніби зупинився плин,
І промінь хмари всі ще не порвав.
Все буде ще: дзвенітимуть птахи,
А на осонні пролісок зійде.
Нікому не спинити дужих сил
І не замкнути більше їх ніде.
Весна несе тепло. І вічний рух
Нарешті всі загати вже прорве.
А за усім пильнує, стежить Бог.
                                   Життя живе.

**

Сонце нам дарує літо бабине,

А небесна синь дивує всіх.

Вітер ніжність ще несе привабливу,

Чарівниця-осінь сипле сміх.

Усміхнеться – і проміння-золото

Кожну гілку вмиє у теплі.

А вночі потроху страшить холодом,

Небо прихиляє до землі.

Диво дивне! Листопад цей скапує

Радістю від зелені трави.

І про літо, певно, нишком згадує,

Й спогад,  як струна, тоді бринить.

Ювелірно обрій промальовано.

Ришельє дерев – ажурний край.

І тремтить душа чомусь схвильовано

Й ніби каже: «Мить, іще чекай!»

Осінь щедра. Але все ж нагадує:

Вже зима тихенько йде до нас.

Синій день теплом останнім радує.

Час для тиші. І для щастя час.


**

І добігає літо до кінця.

Гортає серпень дні, кладе у сховок.

Озолотивши і тіла, й серця,

Рушає сонце в мандри десь у гори.

 

Радіє день, народжений в теплі,

А небо проводжає журавлів.

Курличуть птахи, мов небесні хори.

 

**

Минає день, минає тиждень, рік,
А ми вчимося жити кожен раз.
Разом з Ісусом сильний чоловік,
Якщо навчиться не тримать образ.
Нехай ми учні аж до сивини,
Основа – це любов, а не знання.
Ласкаве слово не додасть вини –
тЕбе добром воно наздоганя.
Казав Ісус: «Люби мене в усіх».
Святиться слово – найсильніша рать.
І не обтяжить більше душу гріх -
Йому несила Бога подолать.
Один ніхто в цей світ ще не прийшов,
Веде нас ангел – захища крилом.
жИви лиш так, щоби твоя любов
Через життя здолала всяке зло.

**

Нехай дорога стелиться, як стрічка,
Адумка відпочине від тривог.
Тече життя ріка – бурхлива річка,
Анад усім пильнує вічний Бог.
Летять секунди, миті і хвилини.
Якщо у серці віра – все погане згине.

**

Важко буває жити у світі:

тИсне у грудях, хворіють діти,

Падають мрії в прірву «не світить»,

А сам не знаєш, куди подітись.

Сили щезають, руки – додолу..

Ніби навмисно люди нас ранять.

Як не крути, наче ходиш по колу.

Кидає блискавки стомлена пам'ять.

Ні, не здаваймося! Все так не буде.

Ангел всевишній крилами вгорне.

Та що нам з того, що кажуть люди?

А ми сміємось – у нас все гарно!

Любов у серці, віра у грудях.

Я знаю точно: все в тебе буде!

 

 

ІЗ ПРИСВЯТОЮ (назва розділу)
М.ШАШКЕВИЧУ

Народ  мій терпить спрагу вже роки.
Немає вже води живого слова.
Замулені джерела і ставки.
Збезчещена свята вкраїнська мова.

А ти чому не дав напитися води,
Цілющої води живого слова?
Не будь манкуртом! Не плекай біди!
Як стулимо вуста – загине рідна мова!

Чи можна спрагу слова втамувати,
Коли печать наклали на вуста?
Не спи, Вкраїно! Можна все проспати.
І мову, а вона для нас – свята.

А Маркіян подав напитися води,
Цілющої води живого слова.
Коли відчув, що для Вкраїни – дні біди,
Він без вагань віддав себе самого.

**

 

ЛІНІ КОСТЕНКО

 

Взяла до рук «Мадонну перехресть».

 Душа святкує, плаче, їй не спиться.

 Тут є порядність, мешкає тут честь.

 Що не сторінка – вірш, як райська птиця.

 

 Вона ж така: в неволі не живе.

 Її плекає жінка, ймення – Ліна.

 Тут кожне слово вмите, як нове,

 Як навесні проросла насінина.

 

 Тут благородство, ніжність і любов.

 Тут казка, диво, що тепер не в моді.

 Шукаємо екстриму і обнов…

 Не бачим: диво – сонях на городі!

 

 Шалений вік. Епоха потрясінь.

 За вікнами – то феєрверк, то вибух…

 Коли поет шанує власну тінь,

 То з лав поетів, імовірно, вибув.

 

 Але Вона… Спокійна, як колись,

 До примхи слави, до недолі й долі.

 Де чоловік, який не помиливсь?

 Де є душа, що не була в неволі?

 

 Даруйте, Ліно, що пишу про Вас.

 Це не тому, що нічого писати.

 А Ваші вірші гоять від образ.

 А Ваші вірші помагають Знати.

 

 Що ми шукаєм? Щастя? Суєти?

 Уліво, вправо, знов нова дорога.

 А що нам треба? Істину знайти.

 А відповідь проста: вона у Бога.
**
                                                           ЛІНІ КОСТЕНКО
Ще книга непрочитана лежить.
Не просто книга – «Річка Геракліта».
Я кілька днів вичікую ту мить,
Коли пірну у неї, наче в літо.

Яка коштовність! Аж душа тремтить,
Завмерла, як в очікуванні дива.

Коли поезія звучить правдиво.
Коли поет не схибив у житті
І жив, як думав, хоч бувала скрута,
Тоді поезія по-справжньому розкута.

 

МАЙЖЕ ЛІНІ КОСТЕНКО

Сьогодні жах мою терзає голову -

 Погода, кажуть. Метеозаслон.

 І вже здається, що іду по колу я:

 Якісь пігулки, знову цитрамон…

 

 І тут згадала. Раз така оказія,

 Що медицина біль не віддаля,

 То, може, порятує ще поезія

 Ота – «Безсмертним рухом скрипаля».

 

 …На цій сторінці притулюсь до дерева,

 А там нап’юсь джерельної води

 Та просто неба ляжу горічерева.

 І вже всі охи врозтіч хто куди.

 

 Поезія десь поряд. Їй не спиться.

 І тільки ще слова в мені болять.

 Така ось незбагненна таємниця -

 Не тільки душу може лікувать.

**


                                               І.ЯВОРСЬКІЙ

Додому не іду, а завжди лину я.

Пора була – копання бараболь.
І дві душі, спокушені шипшиною,
Зустрілися на перехресті доль.

Вони ходили схижими дорогами,
Вони творили Слово із мовчань.
І тут – ця зустріч. Господи, як много є
Таємних знаків, недоступних знань.

Червонобокі та достиглі ягоди
Манили, певно, вітаміном С.
Як несподівано й відверто, моя доле, ти
Показуєш мені своє лице.

Нічого не буває безпричинного,
І наші вчинки – наші імена.
Підказуй, Боже, шлях, та і навчи мене
Читати Твої мудрі письмена.

**
                                   Б.М.ГІРСЬКОМУ

Якщо я в безнадії, пітьмі,
Якщо світла немає навколо,
Не даруйте нічого мені,
Принесіть лише Слово.

Якщо щастя бринить, як струна,
Якщо барви горять веселково,
Щоб раділа я з вами сповна,
Принесіть гарне Слово.

Хай не всі поцінують оте
У скрутний час промовлене Слово.
Але часом воно лиш одне
Здатне дати основу.

Слово гостре і  ніжне бува,
Воскреша і вбива знову й знову.
Таємниця – це мова жива,
Диво дивне – це Слово.

Залікує всі рани душі,
І очистить від скверни і злого.
Хтось у скруті? Тоді поспіши,
Принеси йому Слово.

**

                                               Н.ПАСТУХ
Нове життя… В тобі – нове життя!
Не віриться – таке звичайне диво.
Хто буде це? Малесеньке дитя
На світ глядітиме так щиро й незрадливо.

Яка це радість – слухати себе,
Коли собі вже точно не належиш.
Благати щастя й долі у небес
І відчувати в серці дивну легкість.

Його очиці – весь безмірний світ,
Його душа – таке щось незбагненне.
Хто зна, чекала, певно, стільки літ,
Щоб зародитися тепер життям у тебе.

Святиться слово Мама у віках.
Ти знову – Мама, знову ти – Мадонна.
Тріпоче серце, наче вільний птах,
Вслухається в життя – в  тремтіння лона.

**

ДО  40-річчя


Летять роки, минають по хвилині.

Ростуть тривоги, клопоти, жалі.
А серце безупинно в небо лине:
Що після себе лишу на Землі?

Коли позаду – добрий шмат дороги,
Коли вже мудрість добра є своя,
Коли родина в серці й віра в Бога,
Коли найбільша цінність – це сім
`я,

То починаєш цілий світ любити
І дарувати посмішки щодня.
І розумієш: варто так прожити,
Щоб сумнів потім не наздоганяв.

Вам сорок літ. О, як це вже багато
І скільки вже зробили добрих справ!
Та ще нові вершини здобувати
Господь щодня нас на Землі призвав.

Вам сорок літ. Та це ж до болю мало!
Та це ж лише частиночка життя!
Ще стільки доля вам підготувала
Щасливих днів і радості буття.

Нехай родина – то міцна опора,
Нехай як друг – то справжній, назавжди.
Нехай не буде ні біди, ні горя.

Здоровя зичу вам з роси й води!

 


ІЗ ГУМОРОМ (назва розділу)

 

Іще нам лютий начебто погрожує

 Іще нам лютий начебто погрожує,

 Іще садам гілячки приморожує,

 Ще день вкладає в ложе, як Прокруст,

 Але почує лиш хвилинок хруст.

 А сонце тільки на дахи позиркує

 І тішиться, що у снігах вже дірки є.

 То не зима – лише її фантом,

 Лиш відблиск, тінь, відлуння, льодолом.

 Зима іде. Малий горобчик тішиться,

 Що хуга-хуртовина не засніжить все.

 І хоч зима іще скрипить зубами,

 Та сніг розтане в неї під ногами.

 Весна іде, її ознаки невловимі,

 І небеса стають такі врочисто сині.

 Ну потерпіть іще хоч трішки, подорожні!

 Недовго ріки будуть льодом заморожені.

 І що б там не казала нам зима,

 Але її нема, нема, нема!

 

***
Зима минає, але не до жартів
Ус
ім, хто крутить «бублик» день при дні.
Бо сніг зійшов чомусь разом з асфальтом
І ямозаври шкіряться сумні.

Латаєм латки, ліпимо ті діри,
У дощ ремонтні служби - на посту.
Чи вам не тиснуть крісла, «командіри»?
Чим вищий чин, тим менше, певно, чув.

Вони ж не їздять в села на роботу,
Їх не трясе ще допотопний ПАЗ.
І не обтраскає шаленець вмить болотом,
Коли узбіччям мчатиме повз вас.

 

ВИДИ БАБУСЬ  (із гумором про улюблених)

 

 Знаю слово чарівне – бабуся.

 Чаріне? Ото ще дивина!

 Та промовлю – й зразу усміхнуся,

 Бо любов посіяла вона.

 

 Різні види є бабусь у світі,

 Різні руки, очі та думки.

 А кого найбільше люблять діти?

 Зараз ми розставимо крапки.

 

 Є такі бабульки, що тримайся!

 То бабухи з прізвищем «Яга».

 Навіть Змій Горинич не сховався –

 Всюди віднайшла стара карга.

 

 І запаси невичерпні злості,

 Знає слово гостре, наче ніж.

 До такої не підеш у гості,

 Тільки обминеш її скоріш.

 

 Є такі мадами з манікюром,

 Що куди там – памперс помінять!

 Горда й неприступна ця натура,

 Краще на шляху їх не стрічать.

 

 Там пихи багато й самолюбства.

 Те – не руш, а те - і не чіпай.

 Але не таких шанує людство,

 Та уже живуть собі нехай.

 

 Є такі бабусі, як кульбабки.

 Мудрості у них – на всі віки.

 Спину їм зігнули вічні сапки,

 Зморшки малювали їм роки.

 

 Що ж, такі бабуні – для онуків.

 В них в кишенях яблука ростуть,

 І теплом налиті ніжні руки,

 Колискові у серцях живуть.

 

 Дай їм, Боже, і здоров`я, й сили

 Й праонуків жвавих доганять.

 Щоб любов посіяну зростили

 Й дочекались вдячності збирать!

 

ЗМІСТ
УЛАМКИ СВІТЛА

Насіння душі
Я часто плачу. Я живу душею
Яка різниця – склянка чи стакан?
Не кидайте у мене словом-покручем
Земля батьків
Учитель може бути різним
Я їду, Львове
Світ схарапудився й помчав
Є багато справ, угодних Богу
Випускникам
Зникає цілий світ – епістолярний
Тупик
»Родинне дерево»

ЗУПИНЕНА МИТЬ
Як довгий сон, минулася зима
Витинанки дерев
Заміновую поле життям
Коли прокинусь рано-вранці
Бузкові хвилі
Акації
Сонце
А день – як вітер
І почалося. Знову почалося!
Застигли хвилі гір
Вже вишито полтавським взором трави
КОХАННЯ, ВИСТРАЖДАНЕ В СЛОВІ
І тільки дощ. І тільки я
Я ще до вас приїду, о Карпати!
Вже сімдесятий раз тебе прощу
Торкнувся
А буде все не так, як хочеш ти
Ми ніколи не будемо разом
Просила: «Не приходь»
Ти мене зрозумій і пробач
Коли тобі нестерпно важко стане
Я біля тої брами ще пройду не раз
У розпачу таке ім
`я негарне
Ти не страждав
В моїй душі тремтить ясна свіча
Коли ти мене полюбиш
Я спокійна
Те, що нас не вбиває
Я прийду
Давай я піду

АКРОВІРШІ
Скажи словечко
Осінь
Я зрозуміла
Лунає місто дивно
Нарешті вже весна
Росте трава
Веселяться ангели в небі
Палітру кольорів весна уже готує
Ллється сонячне світло
Сказала нам весна
Сонце нам дарує літо бабине
І добігає літо до кінця
Минає день
Нехай дорога стелиться
Важко буває
ІЗ ПРИСВЯТОЮ

М.Шашкевичу
Ліні костенко
Ліні Костенко
Майже Ліні Костенко
І.Яворській
Б.Гірському
Н.Пастух
До 40-річчя
ІЗ ГУМОРОМ
Іще нам лютий начебто погрожує
Зима минає
Види бабусь