Збірка "Вікно у сад облич"

Леся Сидорович

Збірка поезій

«Вікно у сад облич»

Видана у львівському видавництві «Сполом» 2010 р.

Посієш світло – і воно розквітне (назва розділу)

Мільйони сторінок і тонни фарби,

І насипом - метафори і рими.

Натхнення ранні й Музи незборимі,

Сторіночки пожовклі та єдвабні...

Їх так багато зараз, тих поетів.

Достойних і подекуди не дуже.

Творіння їхні полоскочуть душу,

В лещата стиснуть, стягнуть у корсеті.

І я простим олівчиком сіреньким

Отут рядочки тихо помережу...

Чи я здолаю заповітну межу?

Чи злива я, чи дощик лиш дрібненький?

Людинонько, чому грішиш так часто?

Чому на манівці твоя дорога?

Молитись спонукає нас нещастя,

А в радості не згадуєм про Бога.

Гріх завжди починається із думки,

Слизька дорога – із кривої стежки.

І лиш пройшовши крізь сумління муки,

Змиваєш бруду і огиди рештки.

Гріхи не залишаються німими.

Образиш раз – пораниш на століття.

Породиш зло – і стануть люди злими.

Посієш світло – і воно розквітне.

Батьків наших, Господи, охорони,

Бо стільки зазнали вже лиха!

Вони бідували у роки війни,

Тож дай їм сьогодні потіху.

Із коренем видерли з рідних земель,

Завезли аж ген поза Віслу.

Хто там порядкує? Глядить хто осель?

Під серцем і досі ще тисне.

Змирились. Селились, кому де вдалось:

У хаті, в коморі, в сусіда.

І тугою серце не раз зайнялось:

«Гой, лемки, за што така біда?»

Земелько! Одна незрадлива єси.

Ти любиш господаря завше.

Є люди, людиcка, а є хижі пси.

Є правда, а є – згусток фальші.

Весняні вітражі беріз.

І синявою день проріс

В прозорості небес.

Тремтить в тривозі тихій ліс,

Бо час новину вже приніс.

Радій! Христос воскрес!

І все оновлюється знов,

І слово вже п’янить – любов,

Розлите з-під небес.

Життя ожило. Спів птахів

Бринить, як великодній спів.

Радій! Христос воскрес!

Природа довго так ждала,

А тут умить вся ожила

І тішить буйством нас.

В захопленні від дива світ

До цього дня йде сотні літ.

Радій! Христос воскрес!

Ти на мене чекав, мій старенький замислений Львове.

Я до тебе ішла – і в думках, і у снах. І тепер

Я пірнула бездумно у тіло твоє стоголове

І у очі так пильно поглянув сто перший твій лев.

Я завмерла на мить. Остовпіла. Заклякла. Зніміла.

Він у душу діткливу свій погляд свинцевий поклав.

Він пронизав нестерпно, і я підкорилась несміло,

І віддала себе всю у м’якість його дужих лап.

Так люблю тебе, місто! До щему, до болю, до крику…

Я по вулицях йду, як по руслах прадавніх річок.

І зриваю зі себе ту маску потворну, безлику –

Через час, через простір до себе я роблю стрибок.

А той запах осінній! П’янієш від нього щомиті.

Те повітря на каві настояне тут і віках.

Тут невидимі струмені всюди так щедро налиті,

Хоч ніхто їх не бачив, ніхто не тримав у руках.

Як я вдячна тобі за це свято осінньої казки,

Коли просто в обличчя так стрімко летять голуби,

І прабабине літо дарує ще крихточки ласки,

І у душу так лагідно хиляться гілки верби.

Матері

Вас не було лише маленьку вічність.

Тривога в серці. Сум в кутку душі.

Біля воріт чекали мовчки вишні,

Струною натягнулися кущі.

Усім Вас треба. І тепла, й турботи

Не вистачає, поки Вас нема.

Зіщулилась незроблена робота

І в руки не дається нам сама.

Вертайтеся, рідненька, до порога,

Хай біль повз нас минеться-пролетить.

Ми віримо. І молимось до Бога.

Та серденько без Вас усе ж щемить.

Терпіли довго. Мовчки біль ковтали.

Кінця чекали всіх цих лихоліть.

Ви нас приспали... Так, ми довго спали.

Тепер тремтіть же, бо народ стоїть.

Він вийшов на дороги, на майдани.

Нема прокльонів, злоби чи хули.

Ваш час минув. Тепер наш час настане!

Народ є завжди, ви ж лише були.

Царю – цареве, а народу -- волю.

Ви на коліна більше нас не гніть.

Земля моя зазнала досить болю.

Це влада гине, а народ стоїть.

Вже світ цілий побачив нашу силу,

Піднялась Україна як один.

За кращу долю для доньки чи сина,

За щастя всіх майбутніх поколінь.

Заграва на Вкраїні запалала –

Оранжевих знамен святий огонь.

Це мирна сила, це вогненна лава,

Яку не спинить «Беркут» чи ОМОН.

Хвала тобі, мільйоноликий Київ,

За хліб і сіль, і за тепло душі.

За те, що Захід й Схід ви обігріли

Без фальші, без облуди і без лжі.

Вітай же нас, о Україно-мати!

Це твої діти вийшли на Майдан.

І нас багато, нас не подолати,

Міцним, непереборним став наш стан.

…Душа палає. Серце прагне зміни.

І час минув рубіж тисячоліть.

Система влади вже потроху гине.

Вони здаються… А народ стоїть!

Пам`яті жертв Голодомору

Засвіти свічу на вікні.

Хай промінням сягне до зорі,

Хай освітить весь світ співчуттям.

Це збагни і затям.

Засвіти свічу у душі.

Хай згорять метастази лжі,

Хай вона до живого пече

Й зла зречеться.

Засвіти у серці свічу.

І думками туди я мчу,

Де мільйони моїх братів

В смерть летіли.

Виринають обличчя потвор

Із погонами. Голодомор

Забирав за наказом життя.

Без надії. Без каяття.

Запалімо мільйони свічок!

Душі тих малих діточок

З болем з неба за нами зорять.

І німують. Мовчать.

«Їсти, їстоньки! Хлібчика дай…»

Хліборобський багатий край…

Пухнуть ноги і зводить живіт.

Мре селянський рід.

Засвіти свічу, засвіти!

Хай здригнуться від правди світи.

Хай дізнається вся Земля:

Панахиду Вкраїна справля…

Ще на добу постаршала Земля,

А разом з нею -- і усі земляни.

Десь криком проголошує маля,

Що завтра знову день новий настане.

У когось в серці виросла печаль,

У когось – щастя, а у когось – диво.

І слово проростає із мовчань,

Вдивляючись у тишу ночі сиву.

Сама себе німотно запитаю,

Невтішна.

І пробую. Борюся. Опираюсь. –

Я грішна.

Скропіть мене свяченою росою –

Поможе.

Іду до тебе. Падаю. Не встою,

Мій Боже.

Спокуса-вітер хилить на коліна

Доземно.

Душа моя хлюпочеться, нетлінна,

Священна.

Її несу, як трепетність свічі,

В долоні

До Господа. Розхлюпаю вночі

Солоні

Краплини каяття. Без гриму

На трохи.

Думки повільно йдуть, мов пілігрими.

Їх кроки

Так тихо шепотять, мов шелестять

У тиші.

Їх шлях – гріховні муки –

Запишу.

Чому дороги всі людські

У хащах?

Чому людей багато бачу я

Пропащих?

Чи ж я також до них усіх

Належу?

Ідуть, ідуть думки мої.

Не вглежу…

За роком рік втікає у минуле,

Стаєм мудріші, старшаєм щораз.

До вічності серця свої притулим,

Залишивши позаду біль образ.

Згадалося усе давно забуте:

Рука об руку – не один бо рік!

І так ще хочеться на цій Землі побути,

Продовжити людський недовгий вік.

І розумієш: цінності нетлінні –

Сім’я, здоров’я, друзі, в серці – Бог.

Для цього, певно, варто жити нині,

Забувши клопоти і гіркоту тривог.

Іоанн

Перенесення мощей святого Івана Христителя з храму св. Миколая до храму Вознесіння у Золочеві

До свічки – свічечка і до сердець – серця.

Неси вогонь Господньої любові!

Нема початку і нема кінця,

Хоч, певно, почалась таки у Слові.

Ходімо, люди! Кличе нас Ісус,

Ще поки чує зачерствіле серце.

Святе причастя дотулім до уст,

Прочистим совісті замулене джерельце…

Нас об`єднав Христитель Іоанн

І ми сьогодні всі – брати і сестри.

Немає значення, який у тебе сан,

Тут найважливіше – це вогник свій донести.

Трима дитина свічечку в руці.

Несе тремтливо світло, серцю любе.

Хіба забудеш потім миті ці?

Таке дитя в житті себе не згубить.

Пожертвуймо! Не золото, не крам,

А час, любов, сердечність, милосердя.

Бо й через тисячі років святий Йоанн

Звіщає нам, що Бог – всього осердя.

Окрушки днів. Ніхто не знає, скільки

Разів нам сонце на Землі стрічать.

Та ми усі – листки одної гілки.

На кожному із нас – життя печать.

Нехай ті будні крутять все у вирі,

Нехай ті клопоти крадуть потроху час,

Та дружба наша ще сьогодні в силі

І зустріч ця зміцнила знову нас.

Горімо, друзі! Бо ми того варті,

Бо Господь Бог дарує нам життя.

Тож вип’ємо за дружбу ще по кварті

І помолімося за наше майбуття.

Учитель – то достойний знань вінець(назва розділу)

Не кожен вчитель може бути Вчителем

Таким, щоби надовго, назавжди.

Таким, щоб називали не мучителем.

Щоби урок, немов життя, прожив.

Щоб згадували не лише із примусу,

Щоб пам’ять образ берегла, як скарб.

Щоби листи (хай навіть не написані!)

Хотілось надіслати хоч в думках.

Не кожен вчитель може бути Вчителем.

Дорога в серце – шлях не із легких.

Дитячі душі, вчасно не прочитані,

Як викинуті на смітник книжки.

Не кожен вчитель може бути Вчителем,

Бо різні нам Господь таланти дав.

Щоб Учень хоч би раз в житті молитвою

Про справжнього Учителя згадав.

…Але Ви є. Сьогодні. Завтра. Потім.

І ймення Вам довіку – Вчителі.

За те, що горите Ви на роботі,

Вклоняюся Вам низько, до землі.

Краса вливається по краплі

З народження і назавжди.

Мій Тростянець знайдіть на карті

І завітайте ви сюди.

Вкраїни діти знань багато

Черпають із наук глибин.

Мій Тростянець – малі Карпати,

Заховані поміж долин.

Устануть діти, йдуть до школи.

Їх шлях початок тут бере.

Та не забудуть вже ніколи

Ні цих лісів, ні цих джерел.

Вкраїнонько! Яка багата

Земля оця, де ходжу я.

І кожен день – маленьке свято.

І школа – це моя сім’я.

Земля без праці щедро не зародить,

Порожні зерна в колос не підуть.

І сонце гордо тільки там лиш сходить,

Де мудрі вчителі дітей ведуть.

Учителю! Важка твоя робота.

Орати й сіяти, полоти бур’яни.

Та урожай побачити охота –

Яка ж людина піде у світи?

Добра зернятка дуже вже дрібненькі,

І сходять довго – треба їх глядіть.

Але якщо зійдуть в малих серденьках,

Не страшно тих дітей у світ пустить.

Художник голки, пензля а чи слова,

Професор такту, майстер до сердець.

Освітлює знанням усе довкола.

Учитель – то достойний знань вінець.

Не поверхові красені модерні,

Не фантастичні космокораблі.

Майбутні школи – золотаві зерня,

Розсипані по матінці-землі.

Вони з джерел черпатимуть натхнення,

Від співу птахів – музика душі.

Вкраїнські педагоги лан щоденно

Оратимуть, а не мужі чужі.

Це добре: йдуть в освіту інновації.

Це непогано: всюди вже прогрес.

А ми організуємо овації

Народним звичаям й прозорості небес.

А ми уроки проведемо в полі,

Опишемо красу свого села,

Сформуєм думку, зачерпнемо волі

І навчимось порядності й добра.

Фартушки і банти, плаття коротенькі,

Зачіски кумедні, туфельки нові.

Хлопці у краватках. Всі йдуть на екзамен.

Йдуть складати іспит наші школярі.

У душі тривога, хвилювання в серці.

«Чи напишуть добре?» -- видно у очах.

Взяли ручки в руки, аж тремтіли пальці,

Та взялись до праці – зник одразу страх.

Гарні та розумні, все вони напишуть –

Не лише переказ, а й своє життя.

І про себе згадку в школі цій залишать,

Хоч назад не буде більше вороття.

Думають, міркують Олі та Зоряни:

Чи тире, чи кому ставити отут?

Що ми їх навчили? Що їм передали?

Що вони з собою далі понесуть?

Вже останній дзвоник пролунав -- і стихнув…

Вже перерви гамір згадують вони…

За порогом – школа. Далі – шлях в майбутнє.

Це твої, Вкраїно, доньки і сини.

Справжньому Учителю

Цюпці Л.І.

Вклоняюся Вам низько, шанобливо

За працелюбність, за душі талант.

За Вашу м’якість і за Вашу силу,

За той вогонь, що в душах запалили.

За Вашу мудрість – древній фоліант.

Акровірші (назва розділу)

Мало часу для роботи,

Ана забавки марнуєм…

Разом треба нам охоти

Кликнуть клич – усі почують.

ІВкраїна наша встане,

Ясно й щиро на нас гляне –

Ненька наша вільна стане!

Ширше коло, любі други!

Авсе темне най сконає.

Шану й велич до науки

Кожен хай у серці має.

Ей, хто хоче волі й долі!

Встань – душа-бо не байдужа!

вИклик кинь собі й недолі:

Чи ж тоді нас хто подужа?

Шукають своє місце. І сіють зорі мрій.

Казковими словами душа їх промовля.

Осяяні їх личка. Ти їх теплом зігрій!

Ласкаві і цікаві, всміхаються здаля.

Адіти всі чудові, їх серденька святі.

Радіють і сміються, бо відкривають світ.

Аочі їх аж сяють, питання непрості

До вчителя доносять, немов пелюсток цвіт.

Ось тут вони – як вдома. Як мами – вчителі.

Ступають крок за кроком, рушаючи вперед.

Тут діти виростають, як квіти на землі,

Ікрила розправляють, готуючись у лет.

Сині очі, русявий чуб.

Ех, душа – як криниця!

Річ крамольна злітає з губ,

Губи тріпочуть, як птиця.

Іудень спокою нема,

Йуночі тривожно не спиться.

Єталант, а щастя катма.

Стільки сил пішло на марноти!

Ех, кохання мої неземні!

Ніби є, озираєшся – де там…

Ініхто на цілій землі

Не збагне таїни поета.

Квіти осінь зростила щедро.

Аж не віриться – стільки їх.

Та лише одна хризантема –

Елегантна пані. До ніг

Рясно сипле їй позолоту,

Иній сріблом вкриває стебло.

Наче б всю ювелірну роботу

Артистично зробила давно.

Бачить ніч, як пелюстки тендітні

Аж до ранку вирізьблює час.

Легко пахощі терпкістю квітнуть.

Ах, яка насолода для нас!

Гне стебло вітер рвучко і стрімко.

Уприроди немає жалю…

Шле нам пані осінню листівку:

«Я життя це люблю!»

Зазоріє зоря – згине темінь приземлена.

Облетить пелюстками безмісячна ніч.

Розвидніється небо, стане світло і зелено,

Як уперше любов тихо скаже: «Помовч!».

Не сполохай її, приголуб і доглянь,

Аяк виросте трохи, дай притулок у серці.

Горіло сонце за межею вічності,

Росли дерева, непомітно нам.

Ахмари сірі -- в шатах непривітності,

Бо лютий сипав, мов знущався сам.

Ось вітер шарпонув – вуаллю сірою

Все зовсім доокола затягло.

Сніги, сніги… Такою заметіллю

сЬогодні день цей раптом… всім на зло…

Крутило, гнало з усієї сили,

вИносило тепло. Стелило лід.

Йненаче борошном, зі сита сипаним,

Раптово загортало кожен слід.

Отак з зимою попрощалась масляна,

Мовляв, ще холод не здається вам.

Але весна, крізь сон, ще трохи заспана,

Напевно, тихо усміхнулась нам.

Коли природа відчуває твою душу (назва розділу)

І буйство трав, і запахів бенкет,

І перші теплі краплі безтурботні,

І яблуневих квітів ніжний лет

Цей день собою прикрасив сьогодні.

Господь теплом усіх нагородив.

Співають бджоли урочисті гімни.

Стікає сонце по листках дерев,

Застигне в квітах золотом насіння.

Життя пульсує. Чути його ритм.

Тут слів не треба – мова міжнародна.

Спинися. Помовчи. Поговори.

Сьогодні кожен тет-а-тет з природою.

А баранці ранкових хмар

Над згустком сонячним сліпучим.

І ниткою повзе туман

Поміж холодні темні кручі.

Дорога ген вперед, удаль.

Городи зорано дбайливо.

Зелена бур’янів вуаль

Ще не накрила личко ниви.

Помаранчами всипано вранішнє небо,

Сік стікає і капає з порваних хмар.

Є у неба таємна й нагальна потреба:

Трохи душу відкрити, розсипати жар.

Яблуня

Містичне таїнство – цвітіння яблунь.

Рожеве, білопінне, чарівне.

Якби у душу дереву поглянув,

Угледів би там сум, що це мине.

Побачив би струну, якої бджоли

Торкаються, запліднюючи цвіт.

Але напоказ яблуня ніколи

Не виставля тремтіння своїх віт.

Вона кохає. Бо хіба інакше

Родила б яблука, як сонця, восени?

Відверта й щира. І без крихти фальші.

А біль ховає в глибині зернин.

Я тиша тиш. Чекання всіх чекань.

Я усміх, що прилип колись до сонця.

Я сон, коли, стомившись, тихо спиш

І жнеш мої думки серпом бажань.

Я квіт зими у новорічну ніч.

Я спів дерев під інеєм кохання.

Я ягідка, прмерзла до весни

І сірий усміх сивих попелищ.

Хто ж я така? Напевно, тиша тиш.

Люблю тебе, весняний світе!

Красою серце напуваєш,

Даєш йому в огні горіти –

Напевно, чари дивні знаєш.

Оці кульбаби золотисті,

Ці трави в росах-намистинах,

Поля в зеленому батисті,

А над усім – блакить-хустина.

Ну як усе це не любити,

Ну як це ним не милуватись!

Напевно, буде важко жити,

Якщо в цей світ не закохатись.

Як пахне квітка в моїх руках?

Як літо.

Як пахне липа в дівочих снах?

Як літо.

А що багате на цій землі?

Лиш літо,

Яке в великий глиняний жбан

Налито.

І грозило, і погрожувало.

Блискавками заворожувало.

На деревах листя тріпало.

І від ляку серце тіпало.

Що могло – ламало, шарпало.

Все було йому однаково.

Вимивало до корінчика,

Не пускало ні промінчика.

Не впокориш його ласкою.

Зуби блискавки виляскують…

Гримотіло – заливалося,

Потоками умивалося.

Лило, лило – не питалося,

Чи що гнуло, чи ламалося.

Чи додолу прихилилося,

Чи од вітру надломилося…

Ковточок молока. Ще теплого. Живого.

І радість смакоти, і пінка на вустах.

Та й спогади ідуть: бабуся край дороги

Горнятко молока несе мені в руках.

«Попий! Воно, дитинонько, цілюще!

В нім присмак поля, запахи лісів.

У нім – саме життя, пружинкою запущене,

Й малого джерельцятка тихий спів».

Вечір. Тиша. Смуток. Сум.

Вітер. Зорі. Простір. Час.

Місто спить. Зникає шум.

Космос дивиться на нас.

Місяць. Ніч. Старенька мить

Зазирає у вікно.

Вітер часу знов шумить.

Сонце впало десь на дно.

Прийде ранок. Зробить крок.

Вийме сонце із криниць.

Кожен день – новий урок.

Ніч вкладе нас горілиць.

Захотіти. І змогти.

Вийти в ніч. Піти удаль.

Зорі шлють свої листи.

Ми спимо. А жаль. А жаль…

Сюди я більше – знаю -- не приїду.

Таке в житті буває тільки раз.

Не лишиться від мене там ні сліду –

Його байдуже злиже, змиє час.

Озер цих не побачу на світанку,

З води не вийде більше синій тур,

Бо сосон молодих чудну співанку

На цегляний я проміняла мур.

Якби ж то хвилі зализали рани,

Яких нам місто завдає щодень!

Я рвуся до людей, як до омани,

Щоб злитись у гармонії пісень.

Я, не досліджена ніким істота,

Вподобала собі тебе, Волинь,

Бо ти глибинна і ясна, достоту

Як ті озера і таємна синь.

Моргнуло літо – і не стало

Ні синяви, ані тепла.

Вже ночі довгі. Дня замало

І голубінь в ріку стекла.

А час, спресований безжально,

Пакує до валіз «було».

І усмішка його печальна,

Як помах журавля крилом.

Промчало літо, як екстерном,

Стерню лишивши золоту.

І загубило кілька зерен,

Нам усміхнувшись на льоту.

Почався дощ. Почався просто дощ.

А потім все чомусь зашаленіло.

Туманик сивий, як асфальт із площ,

Враз перейшов у мокре й дуже тіло.

Ялини не скорялися воді –

Угору стрімко йшли назустріч часу.

А ось берези… В ніжності своїй

Стелили листя, як офіру ясну.

А дощ уже не стримував себе:

Розмито рамки і немає спину.

Тече ріка могутня із небес

І падає лісам, полям на спину.

Які там гальма! Шаленів потік.

Між небом і землею – мокра траса.

На швидкості, як той двадцятий вік,

Він мчав повз нас і не помітив вчасно.

Здавалося – роздусить, розчавить,

Притисне до землі й не озирнеться.

І так тривала мить, і мить, і мить…

А ми стояли. Може, так минеться?

Як гарно ніжитись у сонячнім промінні,

Коли довкола – золото осіннє,

А небо над тобою – синє-синє,

І пахощі, духмяні, та – осінні.

Коли довкола – золото осіннє,

То ти стаєш багатим, як ніколи.

Усе, усе, що тільки є довкола –

Усе твоє, і дороге, й безцінне.

А небо над тобою – синє-синє,

І сонце сяє, хоч і не гаряче.

І серце стрімко в піднебесся лине.

А, ти уже літало? Ну, тим паче!

І пахощі, духмяні, та – осінні.

Довкола все у пишному вмиранні.

Завмер листок у плавному летінні.

Природа жде. І так засне -- в чеканні.

Солена тінь свічі звучить мінорно.

Розкидані по стінах нотні знаки.

Колишуться думки, в пітьмі – ніякі.

Десь дахом ходить сон – котяра чорний.

Надіє, зазирни! Посунь легенько

Цей світла язичок малим мізинцем.

Не час сьогодні для стакато серця –

Довкола ніжна тиша, ніби ненька.

Купає тиша звуки в серці мрії.

Он на стіні гойднулось «до» до мене.

Всміхнулося устами, незбагненне,

І розчинилося. Кімнаті стіни гріє.

Затихло, не відбившись на долоні

Душі чи дива. Вже втомилась нічка.

Вдивляюсь, спрагла, у незнану річку

Своїх думок. Хвилини мляві й сонні.

Завмерла тиша. Усміхнулась мило –

Її залоскотав дитинства спогад.

(Хитнулась свічка – певно, змерзла в ноги,

А, може, це її щось осінило? ).

Слова нехитрі: «Люляй, моя доню…»

Стихає ніч під лагідність колиски.

Рипить хвилин старезне коромисло –

То час несе мою єдину Долю.

Дощ

Приїхав мій молодший любий брат

З кленовим листям суму на манжетах.

Після веселих і хмільних пригод.

З чолом розумним й пальцями естета.

Мій братику! Обійми на плечах

Лишають мокрий слід, ідуть у землю.

Ти був далеко, довго і мовчав,

Не подавав і звісточки про себе.

І от, і от – цілунок на устах

По-братньому залишено для тиші.

Ти тут. Ти є. Ти вільний, ніби птах.

Ти ще ідеш. Ще падаєш. Ще пишеш.

Зазолотилася, вина напилася,

Вдягла святкові свої шати.

Нащо підбори? Умить роззулася

Й пішла полями погуляти.

О небо-небонько! Мене, лебедоньку,

Пусти до себе – запрагла волі.

Тріпоче листячко, стукоче серденько.

Нема нещастя, немає болю.

…Лиш простір з обрієм десь обіймається,

Лиш шелест сумом шепоче тихо.

Вона милується, вона всміхається.

Вона – це осінь. Це моя втіха.

Вже осінь – моя пора.

А може, то стан душі?

Розбіглась думок дітвора

У спогадів спориші.

Сховалася щастя мить

За штори моїх бажань.

Ще й досі папір сльозить

Віршами з-під пера.

І ледь засіріє день,

Йде втома до мене в дім.

Міліє струмок пісень.

Хто винен – не знаю – в тім.

Збираю свої думки

Як осінь в лісі – гриби.

П’ю настрою келих гіркий

Самотності і журби.

Вчорашній день – як лагідність жоржин.

Цей тихий день – невже він був лиш вчора?

Осіння урочистість без причин

На золоті берези дивно хвора.

Нерівні сходи у твердій землі,

Насипана без жалю жовта глиця.

Кошлатий дуб і жолуді малі,

Та холод під модринами розлився.

Остання пісня осені горить,

А димом пахне комин в давній хаті.

Застигла, заніміла наша мить

Й сіріють трав чуби, на сміх багаті.

Осінь

Цілу нічку ридала. Нестримно, надривно і тяжко.

Чом покинув мене, залишив на холодній росі?

З ким я пісню кохання співатиму, мій солодашко?

З ким вночі я у полі збиратиму зорі усі?

Цілий ранок блукала – і простоволоса, і боса…

Цілий ранок під ноги кидала йому багрянець,

Злото сипала, лагідно кутала в мокрії коси…

Але він був як скеля. А він для кохання був мрець.

Як страждала княгиня, пишновласа краса-Ярославна!

Чути було, як кров їй у жилах пульсує, тече.

І краплини зі серця на шати упали єдвабні,

І вже нитка скарлатом червоний свій відтінок тче.

«Свіченята-берізки! Горіть, тріпочіть і палайте

За кохання шалене, що Мойри забрали у нас.

Князю, князю! Ти зрадник. Ти так насміявся із мене!..

Ти встромив ніж у серце. Не згоїть той шрам навіть час».

…Утомилась, нещасна. Упала, знесилена, в полі.

І розкинула руки, і душу відкрила вітрам.

І так буде щороку. Така вже у Осені доля –

Прометеєм всесвітнім складати офіру богам.

І щоночі -- дощі із краплинами крові зі серця

На дерева спадають. Тому й червоніють вони.

Сушить золотокоса свій одяг безцінний на шворці,

Ходить боса аж доти, поки не зустріне Зими.

А Зима – то бабуся. І мудра, й багата на ласку.

Лиш вона залікує розпечену в серці любов.

І засне Осінь міцно. Й у снах споглядатиме казку.

…Їй присниться той князь, що улітку полюбить ізнов.

І босі яблука летіли у траву,

І мокрі коси дощ сушив на вітах.

Сестрою сіре сонце я назву

І кину жмут думок своїх на вітер.

Хай забере їх синій шал годин,

На нитку вечора наниже, ніби перли.

Мій сум – мій син. Мій безпорадний син,

Котрий, як виросте, ніколи вже не верне.

Хрумтлива паморозь калини,

Тугенькі шапочки грибів,

Розкішні гори. Серце лине

До там залишених слідів.

Там, де моя нога ступала,

Залишить час таємний знак.

Мені в Карпатах часу мало.

Все не набудуся ніяк.

Дика осене, чом ти мене загубила?

Дивна осене, чом ти мене не знайшла?

Я в пітьмі у душі дуже довго і марно блудила,

А до свого рятунку і досі іще не пришла.

Як я мріяла влітку і як чарувалась весною!

А в дарунок від осені – смуток крізь радісні дні.

Ну скажи, дика осене, що ти зробила зі мною?

І порадь, дивна осене, як врятуватись мені?..

Листопад, листошум, листоосінь.

Небодаль, небосинь, небодень.

І душа в когось радості просить

Не хвилину єдину лишень.

Шумолист. Світопад довоокий.

Світлорадосте, променись!

Я напилася вже живосоків.

Щоб віддати комусь їх колись.

Загуби мене, осене, загуби мене, жовта панянко.

Стиглим листям духмяним обгорни і ласкаво укрий.

І дощами своїми проплач наді мною до ранку,

І промінням збіднілим хоч трохи, хоч трохи зігрій.

Я вмощуся зручніш, як в дитинстві, згорнуся калачиком,

Рахуватиму зорі, зітхатиму в тишу руду.

А коли відпочину – покотиться сонечко м’ячиком.

І між листям опалим себе я шукати піду.

Парами, парами, парами

Ходять у Львові.

Падає, падає, падає

Листя нервово.

Голосом, голосом, голосом

Кличе самотність.

Колесом, колесом, колесом

Мчиться сьогодні.

Хоч би на мить зупинитися,

Бути, як квітка.

…Світиться, світиться, світиться

Серця лелітка.

Йшов сніг, як дощ, а день був, ніби вечір.

І грім гримить, як літньої пори.

І парасолі були недоречні,

Бо осінь листям зболеним горить.

Жовтневий день холодний, що аж синій,

А й половини осені нема.

Осінній день із синього – в осінній,

А із осіннього вже знов -- зима…

І незбагненна таїна природи,

Що нас манить загадками здаля.

Бо не вгадати завтра нам погоди,

Як не пізнати душу скрипаля.

А через день – іще дивніше диво.

Сказали люди: Божа воля – все!

Ну хто міг знати, що ця осінь сива

Нам цвіт каштанів львівських принесе?..

Різьба по небу. Неземна краса!

Тримав Творець різець в своїй правиці.

Блакиттю вигинались небеса.

Затамували подив наші лиця.

Мереживо найтонших ниточок

Об’єднане зусиллям у суцвіття.

Хтось глянув, здивувався – і замовк.

Таке буває раз на півстоліття.

Це казка, диво – ні, не ті слова…

Як передати цю красу і тишу?

Лише у снах подекуди бува,

А на папері, мабуть, не опишу.

Та що це, гляньте! Ближче підійшли.

То гілочка, вся інеєм покрита.

…У квітнику розкішному зими

Ми зачекаємо на спеку і на літо.

Самотність

На небі – місяць, а у серці – сумно.

Ще день не згас, а він уже з’явився.

Цей місяць оком в душу задивився

І стало зразу трохи лячно й думно.

Мій мозок від думок аж знемагає.

Довкола ніби люди, та – пустеля.

А небо стало, як холодна стеля,

Що подивитись вгору заважає.

Отак і йду – в пустелі і без неба,

У кров проникла вірусом тривога.

Коли нам важко, молимось до Бога.

Його ж у серці завжди мати треба.

Поранив небо погляд мій глибоко.

Зненацька в серці аж вовки завили.

Додолу вії погляд опустили.

Що це зі мною? Просто одиноко.

А біль в мені розлючено сміється.

Бреду в пустелі часу самотою,

Із осінню зливаюсь золотою.

І навіть місяць злим чомусь здається.

Вбираю очима даль,

Красою заповнюю душу.

Гармонії ніжну вуаль

Думками я не порушу.

Всі відтінки білого тут

І жодного кольору літа.

Зими монохромний салют

На гілочку кожну насипав

Незримий художник. Митець.

Кущі – немов оленів панти.

Тай гарно ж бо, хай йому грець!

Душа піднялась на пуантах.

В німому захопленні світ

Дивує, вражає, милує.

Спинися, завмри серед віт.

І жодного слова – всує.

В швидкому танці тротуарні плити

Мозаїку вистелюють під ноги.

Час поспішає, щоби слід мій спити,

А ранок хоче стати днем знемоги.

Сіріє втома. Контури неясні

Вихоплює мій погляд з шуму міста.

А думка то спалахує, то гасне,

Щоб радістю на край землі осісти.

Я буду потім думати. Я знаю,

Що знов сама собі лише належу.

Кінець дороги стане небокраєм,

Душа і смуток пісню помережать.

Зима – як бояриня: довгі рукава.

У хутра розкішні закутано тишу.

Сьогодні вона милосердна й ласкава,

А завтра на клапті порве все колишнє.

Завіє, засіє, ногою притупне,

Колючим морозом сипне аж у душу.

Холодне минуле, зимове колишнє.

Милуюсь, дивуюсь й захоплено пишу.

Втомилось все. Лягло в колиску сонце.

Не чути більше гамору і слів.

Хтось солодко заснув, хтось не зумів.

І сонце спить. Втомилось, мабуть, сонце.

Назавжди зникнув неповторний день.

Поплив за часом. Вже його не буде.

Ви, мабуть, трохи шкодували, люди,

Що зник назавжди неповторний день?

Я не напилась ніжного тепла,

Що нами звично променями зветься.

А місяць в небі голосно сміється,

Бо я не встигла випити тепла.

Ти, місяцю, смієшся з мене марно,

Бо сонце зазирнуло мені в вічі,

Ти ж тільки тинь холодну покалічив.

Мені спокійно. Ти сміявся марно.

Взяла зима пензлик сьогодні у руки,

Малює так тонко все сірим та білим.

Який же то майстер давав їй уроки,

Що водить упевнено, легко й уміло.

Ось тут домалює останню сніжинку,

Там іній поправить – розтанув невчасно.

Майстриня. Умілиця. Звісно ж бо – жінка,

Й довкола усе має бути прекрасне.

Тут снігу ще трохи досипати треба,

Там сосни закутати ніжним серпанком.

Та щось не вдається їй відтінок неба.

Що ж, це почекає, напевно, до ранку.

Так тихо й спокійно. Морозяно й сиво.

Якась таємниця захована всюди.

До сліз неймовірно. До болю красиво.

Здається, що тисячу років так буде.

Скажи, що в серці є твоїм? (назва розділу)

Скажи, що в серці є твоїм?

Чи хоч єдиний тихий спогад

Мого життя, кохання мого

На мить заходив у твій дім?

Скажи, що в серці є твоїм...

Скажи, чим дихає душа?

Чи хоч стеблина моїх слів,

Чи хоч пелюстка моїх снів

Зосталась в серця споришах?

Скажи, чим дихає душа...

Скажи, чи згадуєш мене?

Чи пам'ятаєш рук балет

І сліз моїх нестримний лет? ...

Чи ждав, коли це все мине?

Скажи, чи згадуєш мене…

Скажи, ким я була тобі?

Зорею, піснею чи сном,

Що ще блукає під вікном

І плаче у своїй журбі?

... Скажи, ким я була тобі?

Скоро буде тиха темна ніч,

Потім – день, і знову – ніч, як ворон.

Може, снів почую ніжну річ,

Може, спогад борозну прооре.

Може, щось забуду у цю мить,

А в наступну знову пригадаю.

Те, що зараз в серці тихо спить,

Завтра злине вибухом «Кохаю!»

Перечекаю всі хмарки на небі,

Переголублю всі свої думки –

Тебе чекаю, і у цій потребі

Згадаю дотик любої руки.

Перехвилюю всі судини кров’ю,

Перелоскочу спогади й гадки.

Усю себе заповню я любов’ю,

А смуток перекрою навпаки.

Приголуб мене, голубе,

Пригуби мене, соколе.

Ніч тривогу виколює

На душі одинокої.

Очі мрії випалює

Світло темне і заздрісне.

І летить в мене каменем

День без щастя і радості.

І руками знемоглими

Не вхопитись за гілочку.

…Чи нещиро так молимось,

Чи живемо, не вірячи?

Вечір в чорних прожилках думок.

Страх поклав на душу хижу лапу.

В серці біль піднявся – і замовк.

І, забувшись, сіллю не закапав.

Горе, горе чаєчці малій,

Що пташат ростила при дорозі.

Розпач… чорний вороне… не смій

Сіяти даремно перли-сльози!

Тільки віри – чуєш?! – не згуби!

Тільки серця не розтрать намарно…

Ще жива. Мене в мені не вбив.

…А печаль небес така безхмарна!

Надто горда, щоб до тебе йти.

Надто сильна, щоб ридати вголос.

І – собі: прости, прости, прости.

І – любові: я іще не каюсь!

А дощ співав, співав і плакав.

День тлів, вмирав і догоряв.

Замість повітря – мокра млака,

А сонця день той і не мав.

Щасливий світ: захоче – плаче,

А люди кажуть: «Дощ іде»…

Хоч прагну я тебе побачить,

Чомусь не стрінемось ніде.

Я свічуся, від тебе хвора,

Як квола вранішня зоря.

Мені казали: позавчора

Питався дощ, чи плачу я.

О ні, не плачу. Відболіла.

Тепер чекаю і мовчу.

Душа, як свічка, все тремтіла,

А ти це, мабуть, не відчув.

Цей вірш навмисне не допишу.

Хай дощ впаде і час тремтить.

Ти розполохав в серці тишу,

Тому болить.

Твоя душа – гітара срібнострунна –

Моїй душі несе вологість нот.

Не сага то, нe пісня Нібелунга,

І не фольклор, що виплекав народ.

Ті звуки виростали на ялицях,

Їх напоїв Черемоша потік.

Вони беззахисні, як із шипшини криця,

Яку весна кувала цілий рік.

Ті ноти гартувались біля сонця

І стали ніжні, як дитячий сміх.

Гарячі звуки і сумний вогонь цей –

Як вісник поривань німих твоїх.

Ще не почула й половини слова,

Не бачила й краєчка твоїх мрій.

А струни дзвонять. Чую їхню мову:

Застиглі роси у очах на дні.

Заримоване небо глибиніє несказаним віршем.

Заміноване сонце от-от вибухне болем сердець.

Як весна, я п’янію від свого кохання – уперше.

Поспішаю, як стежка, що вливається у путівець.

Попаровані птахи викльовують з радості хмари,

Розпрозорені вікна умиті чекають вже свят.

Ти один поки що ще. Ти один, і як місяць – без пари,

А у мене вже – щастя, а у мене вже усміх і лад.

Розтривожені хмари від погляду мого тікають.

Я в повітрі виловлюю тиху гармонію слів.

І мелодії дивні на півноті душі завмирають,

Щоби звук відстоявся і потім чистіш забринів.

Ой, Чугайстре, голубе-Чугайстре,

Не сердись.

Визирає сонце з твої тайстри,

Як колись.

Я забула шлюбну ніч при ватрі,

При вогні.

Не літають більше сни крилаті

На коні.

Не шукаю папороті квіту,

Лиш себе.

Не русалка, не краплина літа.

Біль примерз…

Не надійся. І до себе – тихо:

«Але все ж…»

Я слабка. У цьому світі тихо

Тягну хрест

Із зневіри, злості і підлоти,

Із злоби.

Доки ж я шукатимуся, доки?

Йти куди?!

…Ой, Чугайстре, голубе-Чугайстре,

Не сердись.

Сонце заховай у свою тайстру,

Як колись.

А це непросто – розітнути спогад

І – сам на сам.

А ти давно до мене не приходив,

Не колисав.

Давно не брав п’ять пальців у долоню

І – біля уст…

Не дотуляв їх ніжністю в безодню.

Хвилинок хруст

Лоскоче вухо неприємно-тихо,

Не так, як ти.

Вже змила поцілунків краплі, крихти –

Твої сліди.

Вже в пам’яті відкопую моменти

Твоїх зітхань.

Не чую голос твій, не знаю, де ти,

Де щастя грань.

Сумую я без тебе вже, сумую.

Хоч слово дай!

У холоді, без ласки, прозимую

Свою печаль.

Голублячи чекання і неспокій,

Тебе діждусь,

І, впавши оком у глибокий погляд,

Із уст нап’юсь.

Не поспішай. Для всього є свій час.

Ти вір мені – і я тобі відкриюсь.

І будемо разом іще не раз

У ласки з рук приймати дивну милість.

Не поспішай. Чекай мене – і все.

Та я прийду і просто посміхнуся.

Або заплачу. І своє лице

Віддам ледь чутній ніжності спокуси.

Не поспішай. Бо можу не прийти…

Не з примхи, а підкорюючись Долі.

Не всі зернятка здатні прорости,

Бувають мертві, і порожні, й кволі.

Але чекай. Надійся і чекай.

Брехнею серця я не приневолю.

Час – добрий лікар. Нас лікує хай

І вбереже від помилок і болю.

Ти мене покликав – не пішла.

Не туди стежина повертала.

А душа на дотик вся у швах

Від надій і споминів тривалих.

Ти мене покликав. Не туди.

Не прямою та була дорога.

Із любов’ю в парі не ходив,

Бо вона з тобою надто строга.

Ти мене покликав… Лиш сльоза

Помандрує за тобою слідом.

В серці сумнів зірку вигризав:

Що, коли не витримаю й піду?..

Не пішла. Змогла. Перебула

Всі твої обійми і цілунки.

…Тільки потім світлі два крила

Понесла в малесенькім пакунку.

Неоплакана тиша важка і невтішна.

Невідіграну ноту тривожить печаль.

Невід люблену ніжність мій погляд запише

На тендітних пелюстках невирослих мальв.

Непромовлене слово – незіграна п’єса.

Невколисана думка кричить, як дитя.

А життя – це ж не потім. На потім лиш стреси.

Бо лише в цю хвилину є справжнє життя.

Я до тебе іду і не раз ще спіткнуся.

Ти не бійся мене, тільки тихо збагни,

Що кохання моє відлюбитися мусить

Не колись, не далеко – цієї ж зими.

Падав сніг на мою юність.

Падав, падав білий сніг.

Дні летіли у минулість.

Ти знайти мене не міг.

Отака вже я людина --

Загадкова, як зима.

І для когось я єдина.

А його усе нема…

Кроки. Чиї? Не знаю.

Світло. Яке? Не бачу.

Тиша від краю до краю

Палить душу гарячим.

Небо. Сіре? Неправда.

День. Скінчився? Побачим.

Смуток радість загарбав.

Місяць – око козаче.

Місяць – тільки зіниця.

Ніч – пелюстки любові.

Слово не спопелиться.

Я народжуюсь в слові.

Ти для мене – як зоря погасла.

Ти для мене – як безкрила птаха.

Ти для мене -- як весна нещасна.

Ти для мене – як душа-невдаха.

Ти для мене – як мала надія,

Ти для мене – як свіча в тунелі.

Ти для мене – іскра, що зігріє.

Ти для мене – Прометей на скелі.

Я для тебе – непотрібна пісня.

Я для тебе – ніби зайва нота.

Я для тебе – писанка, що трісла.

Я для тебе навіть не гризота.

Я для тебе ластівкою вилась,

Я для тебе промені шукала…

Я для когось гірко помилилась

Чи для себе муку цю придбала?

І знову – укотре: хай буде, як буде.

І зову – укотре: твій погляд, як біль.

І що нам до того, що думають люди?

І що нам рахунки непройдених миль?

Дороги, як долі, ідуть паралельно:

Моя – обережно, твоя – навпростець.

Я всіх перехожих потішити схильна,

Щоби віддалити початку кінець.

Чи я твоя кара, чи ти моє горе?

Чи наші дороги у світ, як в пітьму?

У тебе і погляд так дивно говорить,

А що моє серце мовчить – не збагну…

А весна була з сонцем і дощами,

Із морозом лютим, снігом на дахах.

А сади, сади – вишнями й кущами.

А любов була, як підбитий птах.

А любов була, як полин, пекуча,

Як остання пісня в небі журавля.

Як журба – єдина, як сльоза – горюча.

Як під сірим небом осені поля.

А душа була, як відкрита рана:

Словом доторкнешся – і нестерпний біль.

А у тебе очі – як скарби у пана,

Але погляд, погляд – як на рану сіль.

Ми були з тобою, як Земля і Місяць:

Ніби завжди поруч, та не підійти.

Кожен з нас словами марно себе тішив.

Ми як дві планети – різні два світи.

Гранатовий браслет

До цього ніби я не знала,

Що є вогонь, а є – жевріння.

Що люди є, яким замало

Любить, як іншим поколінням.

І на вівтар свого кохання

Кладуть життя – без болю й муки

Із думкою, що все ж кохана

Взяла браслет у свої руки…

Браслет гранатовий криваво

Відсвічує в чеканні жертви.

Йди до людей великих, славо, --

Для них любити – значить вмерти.

…У передсмертному писанні

Вже кличе смерть – і не боїться.

Останні спогади, зітхання.

«…Ім’я твоє нехай святиться!»

Соната друга. Ван Бетховен.

І котяться сльозини вперті.

…Кохання й милосердя повен,

Пробачив їй і після смерті.

Як стомилась тебе я чекати!..

Сум засипав мене, як сніг.

Я бреду до чиєїсь хати,

Щоб схилитись комусь до ніг.

І не знаю, кого знайду там –

Чи тебе, чи лиш шурхіт днів.

Я вже, мабуть, тобою забута

І залишена десь на дні.

Тільки серце чомусь тріпоче,

Жде тебе, як земля дощу.

За чеканням оплакані ночі

Все одно я тебе прощу…

І знову щось росте – шалено-чисте,

Неторкане, непещене – росте.

Я перемовлю всі слова в намисто –

Святкове, світлооке, непросте.

Бо я люблю. Люблю тебе, допоки

Ти недосяжний – квітка-едельвейс.

Чи як перлина – десь на дні глибоко.

…У невзаємності є свій таємний сенс.

От ти прийшов – і наче не було

Отого спокою, що довго так плекала.

Сліди у серці ще не замело,

Хоч я їх там давно вже не шукала.

Ти загубив моєї мрії сон,

Подарувавши спогадів блавати.

Я хвора ще, та до твоїх вікон

Не піду ні просити, ні благати.

Неспокій як конвульсії душі.

Твій силует – лише як тінь від щастя.

Але жаліти -- чуєш! – не спіши.

Мені прожити і без тебе вдасться.

Ой болить-мить моя рученька –

Чи ж тебе їй обіймати?

Ой тече-тче часу річенька

Килими свої багаті.

Ой наллю-ллю болю білого

В дзбанок та й по самі вінця.

Хто зі серденька занімілого

Зніме обручі-давильця?

Тче-тече ця річка килимом.

Часу нитку не порвати.

Як не голубом, то хоч милим сном

До моєї ходи хати.

Як зустрінемось-привітаємось,

Не згуби ласкаве слово.

Своїм поглядом розкажи про щось –

Про сердець таємну змову.

Не залиш мене, сизий голубе,

Не згуби, ще не знайшовши,

Бо іще один дощовитий день

Вилив в серце суму ковшик…

Я придумую зустрічі й кроки,

Я вигадую цілі слова.

Що поробиш: мені одиноко.

Від любові болить голова.

Нерозтрачене серце бунтує,

А обдурений мозок мовчить.

…Не назви мого імені всує,

Бо мені буде важче прожить.

Чіпляюсь за минуле – йду вперед.

Дивлюсь в майбутнє – і стою на місці.

Волочу ноги, думаю про злет…

А день за днем – дешевеньке намисто.

І сумно. Я сама. Так знов і знов.

І важко. Винно. Просвітку не видно.

Я чула – слово є таке: любов.

А за вікном – зима. І зимно. Всюди зимно.

В душі – мороз. На серці – іній. Злість.

Погрітися, чи що? А де ж той світоч?

Ніхто чомусь не скаже: «Зупинись!»

Немає навіть спомину про літо…

Я сильна. Я сильніша, ніж зима.

Я переможу. Забрунькую весну.

…А де ж є той, кого отут нема?

І хто порадить, як цей біль донести?

Ті дивні очі глянули на мене

Десь із минулого крізь сотні тихих днів.

Неначе води злинули студені

І запалав той вогник, що лиш тлів.

Він просто схожий. Неймовірно схожий

На того, що будив заграв вогонь.

Мого життя самотній перехожий

І пригорща води з життя долонь.

Не йди! Не йди! Побудь іще хвилину.

На роздоріжжі доль – чужий суддя.

Я втратила тебе, немов перлину.

Я не знайшла в тобі свого життя.

Ті сиві очі, ті глибокі очі

Так легко сколихнули спокій мій.

Не бійсь: нічого злого не наврочу.

Я лиш побачила ще раз кохання тінь.

В рукаві – сльози моєї русло.

Біля серця – витоки думок.

У душі щось болісно загусло.

Час довкола від ридань промок.

Вечір прихилився на коліна

І завмер в німому співчутті.

Сумнів увігнався в душу клином

І роздмухав іскорки пусті.

Задивляюсь у обличчя Долі:

Може, зрозумію письмена?

Я іду. До кого? Так поволі…

Я іду. Одна, одна, одна…

Нехай розбудить смуток телефон.

Нехай задзвонить в мить оту єдину,

Коли вже серце огортає сон,

Коли зневіра й страх у душу линуть.

Нехай почую голос тихий твій,

Нехай відчую подих (хай уявний!).

Нехай думок заплутаний сувій

Розпеленає щастя тихо й плавно.

Нехай задзвонить, хай задеренчить

(Хоча нема гармонії в тих звуках!).

Хай сумнів стомлений знемогло не ячить

І не гамселить по надії глухо.

Нехай задзвонить всупереч усім

Словам моїм невпевненості й болю.

Хай спокій увійде до мене в дім

І, може, може, я тоді промовлю…

Погане усе, що було у минулому,

Яке так натужно забути всім хочеться,

Мене, виявляється, лиш обмануло,

Бо шлейфом підступно за мною волочиться.

Сичить, як гадюка, невпинно погрожує,

В нутрі каменюку зі страху вирощує.

Воно налаштоване дуже вороже

І холодом злоби мене заморожує.

Пагінчики болю змарнілі плекає,

Малює довкола все сірим та чорним.

Воно не боїться. Воно не тікає.

Клубком підступає поволі до горла.

Так важко. Лиш стогін стече на півноті.

Так сумно. Безпросвітно. Тужно і тихо.

Завмру на секунду в німотній скорботі

І лиш наслухаю: чи спить моє лихо?

Я тлію зсередини зболеним жаром.

Щось, певно, спокутувать серденько мусить.

Встромилось у мене отруєне жало.

Прошу, порятуй, милосердний Ісусе…

Цей вірш – така небажана дитина.

Пологи – мука. Боляче. Терпи.

Вона не винна, так, вона не винна,

Що народилася. А матір – ти, ти, ти…

Болить. У серці – дивна порожнеча.

Безодня. Прірва. Яма. Дивина…

Сміятися? Невчасно. Недоречно.

Поплакати? Так сліз давно нема.

Кипить свіча піною біля ніг,

Руками досягаючи до миті.

І падає сльози гарячий сніг

На щоки дня, задумою омиті.

І сохне час на вістрі язичка,

І в серці б’ється гучно танець крові.

Я згадую, як ти слова шукав,

Щоб передати всю надію в слові.

Я згадую осінню акварель:

Берези золотисті, ніжне небо,

Тугі грибочки лемківських осель,

Гуцульські гражди і сумні колиби.

І зовсім близько – два віконця вглиб.

І дуже тихо – вітерець вустами.

І чути птахів ще тривожний схлип

Й трава зелена світиться востаннє.

І білий сніг – весілля дня й зими,

І дзвінкість тиші – у самі легені.

Яскраве сонце котиться, і ми

На час забудемо слова даремні.

Зажди, зажди. Мабуть, іще не час

Мені співати лебедину пісню.

Хай квітне таємниця поміж нас,

Що буде потім – взнаємо опісля.

Пишу, поки пишеться.

Люблю, поки любиться.

Жалі заколишуться,

А біль приголубиться.

Образа розтопиться

І вітром розвіється.

Як думці захочеться,

Так серцю повіриться.

Стомився серця лірник,

Поклав на струни руку.

Душі моєї лірик

Відчув глибоку муку.

Зійшли на перехресті

І мовчки постояли.

В єдиному нещасті

Було їм слова мало.

То мені оця мука судилася,

Що викручує думку й мовчить.

Не примарилась, не наснилася,

А у серці гадюкою спить…

І солодка, а як її викричать?

І німа, а не перемовчиш…

Як не зможеш в собі її виносить.

То від болю вночі закричиш.

Від любові не ховають гори

Ні казкові тридев’ять земель.

У мовчанні серце заговорить,

Пошматує правила й простори,

Аби в голос вслухатись лишень.

Заболіло від розлуки серце.

Потьмянів прекрасний Божий світ.

І вже думка тріпається, рветься,

Як пташа, об стінки клітки б’ється:

Як чекати довгих десять літ?..

Ой Чугайстре, лелю, солодашко…

Сохнеш ти без нявки. Так і є.

Мучишся, караєшся так тяжко,

Розпинаєш рану-серце цвяшком

За кохання зболене своє…

Сльоза…

Гаряча, як пелюстка свічки.

Солена, ніби поцілунок.

Прозора, як струмочок суму.

Куляста, ніби згусток болю.

Тремтлива, як думка на вістрі хвилини.

Непомітна, як наше життя у безмірі Всесвіту.

Ця сльоза пролита за тебе.

Прости…

Я прокинусь. Стрясу крихти снів.

Хочу цього чи ні – то все рівно.

Кличеш знов ти мене то у Львів,

То в життя своє – тихе, наспівне.

Чи так думаєш часто, чи сниш,

Чи розказуєш соснам про мене,

Вітерцем поміж трав шелестиш

Чи у воду заходиш студену –

Я не відаю. Знаю лиш те,

Що мене відпускати не хочеш.

Мов тоненький шнурочок плетеш

Понад часу глибоким урочищем.

Я – яблуко з зернятками думок,

З листочком суму, з хвостиком печалі…

Де той Адам, що цей зірве листок,

В руці думки стиснувши відстраждалі?

Хто зрозуміє, що в мені за смак,

Хто розкуштує суті пружну м’якоть?

Хто плід зірве достиглий, а відтак

Чи оком аж до кореня потрапить?

Я зрію, наливаюся життям,

Вбираючи хвилини, як краплини.

Душа моя – розпещене дитя,

Яка без казки, як без снів, загине.

Ангел по небу пальчиком водить.

Ангел малюнки дивні виводить.

Лінії ламані, замкнуті кола.

Непередбачене ангела соло.

Десь там далеко внизу, на планеті,

Люди-мурашки, люди-комети.

Ходять собі і, напевно, не знають:

Ангели пазли в небі складають.

Ось розійшлися ті двоє навіки

Та попливли в різні боки, як ріки.

В небі дві лінії враз перетнулись –

І на землі ті обоє зіткнулись.

Вечір смачно пахне чорносливом.

На струні душі – моя рука.

Треба трохи спогадів і зливи

І – щоб страх за комір не стікав.

Каблуком – на щоки тротуарів.

Поглядом – поміж тумани – вдаль.

Не потрібно за кохання кари.

Нагорода за прозріння – жаль.

Коли ти від мене на відстані сну,

Тебе я чекаю, як птахи – весну.

Коли ти від мене на відстані дня,

Я час підганяю сідлати коня.

Коли ти від мене на відстань руки,

Хвилини – години, слова – навпаки.

Секунда – обточена часом перлина.

Немовлене слово у серці загине…

Не погуби невинної душі,

Що тягнеться до тебе, спрагла світла.

Як чуєш свою згубу – поспіши!

Тікай кудись. Нехай тобі привітно

Усмішка на обличчі відгорить.

Рятуєш не себе – сміятись годі.

Можливо, небезпечна кожна мить,

Що залишає болю слід насподі

Сердечних надр. Не погуби! Затям:

Не можеш помогти – не шкодь даремно.

Не варто жартувати із життям,

Тим більше – із коханням незбагненним.

Побачити, побачити ще раз

Твоє сумне закохане обличчя.

І схаменутися, почувши серця глас:

«Тобі цей сон ніколи не насниться».

Позаздрити, позаздрити тобі

Хоча б тому, що ти зумів кохати.

О, як багато часу у добі!

Як важко сум у серці колихати.

Ще раз спасибі за твою любов

І знов пробач, що серце промовчало…

Схиляюся над спогадами знов,

Кохання ж не знаходжу в них начала.

У мене осінь сохне на губах,

А жаль живе в сльозинах-намистинах.

Любов твоя завмерла у листах

І згіркла, як червоний сік в калинах.

Покласти праву руку на плече,

Щокою біля серця притулитись.

І відчувати: знову щось пече

І змушує по-новому любити.

І чути хвилі музики чудні,

Вслухатися у серця твого стукіт.

Ти будеш усміхатися мені

І лагідно триматимеш за руку.

Тепло твоє – немовби від вогню,

Тремтіння тихе – від старого саду.

В своїх обіймах я тебе ловлю

І відчуваю дотику принаду.

Нехай на танець, але зараз – мій.

Не знаєм ще, що буде з нами далі.

Теплом своїм сполохано зігрій

І відійми у сивої печалі.

Ти приходиш, щоб мене збудити

Від щоденних тихих звичних снів.

Підливаєш в серці дивні квіти,

Із яких вінок колись не сплів.

Дивишся з цікавістю у очі,

Звичні запитання і слова.

Шурхіт, як в годинниках пісочних –

Згадка обізвалась, ще жива.

Як мені від неї боронитись?

Вплутую її поміж рядки.

Ти не мій, а, може, і не витязь…

…Світ такий прозорий і хиткий.

Ти не знав, що мені боліло.

Ти не думав, що це серйозно.

Розболілось мені не тіло,

А душа – листочок мімози.

Ти прийшов і спокійно глянув

На моє-немоє обличчя.

Не помітив, що серце тане.

Не побачив, як серце кличе.

Ти не знав, що довіра-сонце

Поламала об тебе промінь.

Знаю вже, як назвати все це –

Мій далекий болючий спомин.

Я вже гоюся, ніби рана,

Я вже тиха і відстраждала.

І вже сипле хвилини час на

Все, що кликала і чекала.

Ти хто?-- питаюся у зір.

Ти хто для мене? Ані ноти.

Чи тінь любові? Щастя звір?

Чому в очах – гілки скорботи?

Чому мовчиш? Бо не почув

Мого питання. Я невтішна.

У душу віршами кричу,

А потім.. Потім марю грішно.

Якщо це ще любов – то я пропала…

Якщо лиш спогади – забуду і зітру.

Я жду чогось. Мені до болю мало

І дня у дні, і вітру на вітру.

Я жду когось. Я жду тієї миті,

Коли рукою знімеш з серця біль.

Коли слова, розлукою омиті,

Так незбагненно скажуть: «О, ти мій!»

Коли я рідне і чуже обличчя

Спокійно у долоні покладу.

Коли збагну, що ти мене вже кличеш –

На радість, може, може, на біду…

Коли… Коли? Коли ж тебе забуду?!

Коли закреслю цей на серці шрам?

Коли любов, немов якусь приблуду,

Я вижену назустріч всім вітрам?

Коли ж я, схаменувшись, усвідомлю,

Що ти мене забув, коли зустрів…

Я так благала, так молила Долю

За тебе! А тепер забракло слів.

Вогонь загас давно. Більш не кидала

Йому у жертву я галузки снів.

Та час від часу – дивний тихий спалах,

Та іноді -- як диво -- серця спів.

Співай, співай, коли ніхто не бачить.

Ридай, ридай – так довше проживеш.

Така любов – то не моя невдача.

То, може, шлях до невідомих меж.

Я дочка Єви. Ти – моя спокуса.

Ти – син Адама. Я – твоє ребро.

Я знаю: Єва яблуко надкусить,

Впаде на всіх потомків її зло.

Ти – сивий біль, народжений з любові.

Твоя любов – таки лише твоя.

Твої думки прості і сивоброві.

Твоя печаль – народжене хлоп`я.

В моїх думок заплакані очиці.

В моїх печалей – не злічить дітей.

Моїм думкам так боляче не спиться.

Їх не вколише вірш смутний оцей.

Я із серця викреслить не можу

Те, що ти там ніжно написав.

Щось мене в душі болить, тривожить,

Кличе щось мене в весняний сад.

В той садок, де ми з тобою влітку

Поруч йшли під сяянням зірок.

Ти мене як найціннішу квітку

Відшукав серед усіх квіток.

Серед темних тіней ми блукали,

Під ясними зорями ішли.

Але щастя там не відшукали

І свого кохання не знайшли.

Ні, це я, це я лише не знаю

Де любов згубилась поміж трав.

Ти кохаєш, я ж лише страждаю…

Може, ти не так, не там шукав?..

Цілий вечір співаю. Стомилася вже і охрипла.

Але серце – то спринтер. Жене мене знову вперед.

І така моя туга розпачлива, з болю аж світла,

Що словами пісень я лупцюю її, ніби град.

Не поможе. Не те. Не воно. Не моя панацея.

Неспокійно. Тривожно. І серце – Везувій думок.

І бунтую словами, устами шепочу, бо це я

Знову кличу тебе. Надаремно… Твій погляд замовк.

Вірш настрою, а, може, настрій вірша.

Не ностальгічний, а якийсь… німий.

Йому назло розговорилась тиша.

Її у келих вечора налий.

Ми вип’ємо, настояну на звуках,

Й підемо поблукати між хвилин.

Та… не торкались нині наші руки.

Я тут одна, і ти десь там – один.

Можна птахом не бути й літати,

Можна бути людиною-червом.

…В мене в серці скарбів є багато,

Але кожен обплутаний нервом.

***

Душа в собі виношує любов

І пеленає у блакитну тишу.

Народження завжди хвилює кров.

Це щастя на майбутнє я залишу.

***

Здивуйте мене, здивуйте!

Від сірості розчаклуйте,

Від спокою заховайте

І диво в душі плекайте.

***

І день – у день, і дощ – у дощ, і спогади – у спогад.

Лише нема – рука в руці і доля біля долі.

Лише нема «моя» і «мій», блукає десь «кохаю»…

А ти як хочеш, так зорій в душі своєї гаю.

***

В мені зацвів маленький вузлик болю.

Мене болить непевність твоїх слів.

І хто вгадає, що таке зі мною,

З яких не можу вибратись лісів?

***

А я тобі повірила, чудна:

Повірила, що все на світі просто.

Чому ж тоді з любов’ю я одна

І ти у сни приходиш тільки гостем?

***

Коли творити хочеться душею –

Люблю.

Коли назватись хочеться твоєю –

Боюсь.

Думки, що не нагадують про тебе –

Гублю.

У радості дощем аж на півнеба

Проллюсь.

***

Я відцвіла тобою, мов туман.

Як свічка осені, зітхнула й відгоріла.

Відплакала, як стомлений орган,

Та разом з тим якось осиротіла.

***

Я тебе не врятую – мусиш сам собі раду давати.

Я тебе не почую – ти у горах, а я поміж стін.

Ти для мене – Карпати, великі стодухі Карпати.

Ти для мене (о докір!) -- від волі забутий уклін.

***

Я не знаю, чому,

Я не знаю, хто винен у тому,

Але раптом вночі на устах

Розцвітає твоє ім’я.

Я тікаю у сни,

Я тікаю від тебе в утому.

Але сни, мої лагідні сни

Мене зраджують…

Знову ім’я.

***

Нехай не полюблю, а просто дочекаюсь,

Докличусь, додивлюсь, довірюсь – і збагну.

Цю усмішку твою, мойого щастя зав’язь,

Згадаю ще не раз, збираючись до сну.

Моя любов втомилася чекати

Твого прозріння, болю й каяття.

Не хочу ні кричати, ні карати.

Найвища справедливість – це життя.

Воно усе розставить так, як треба,

Бо Господом кероване колись.

Я не взиваю із благанням в небо.

Я тихо йду і подумки молюсь.

Терпіння, Боже, мудрості й любові

Прошу у тебе на оцій стезі.

Спасибі: можу виплакатись в слові,

Просіявши крізь час думки усі.

Я плачу словами, а ви читаєте вірші.

Я біль виливаю – редактор рахує рядки.

Мені треба тиші. Розкішної чистої тиші,

Щоб вільно родились вколисані небом гадки.

Мені треба неба – великого, на всі очі.

Зірок мені треба багато – на кожну мить.

І ще – хоч би вишню. Її обійняти хочу

І серце гаряче до стовбура притулить.

Нехай запливе смолою, немов сльозою,

Нехай зашепоче листям мої жалі.

Нехай мене зробить доброю, а не злою,

Щоб я не боялась ходити по цій землі.

Із присвятою(назва розділу)

Надія

Бортняк Н.А.

Коли, прорвавши відстані завісу,

На небі перша зірка променіє,

Від неї чую через морок часу:

Надія.

Коли, стомившись сяяти на небі,

До ранку місяць тихо потемніє,

Ім’я він прошепоче на прощання:

Надія.

Коли багаття, стоптане вітрами,

Безболісно і трепетно дотліє,

Від нього нам залишиться на спомин

Надія.

Коли над нами доля насміється,

Коли погасне вже остання мрія, –

Залишиться малесенька жаринка:

Надія.

В.Стусу

Не можу дихати, затамувавши сльози.

Не можу жити, приховавши біль.

Які вони, життя мого морози?

Яка ти, існування мого сіль?

А він прожив без сорому за вчинки.

А він прожив – душею у вогні.

Його не розстріляли біля стінки,

Лиш витончено били день при дні.

Слова бичують гірше за шпіцрути.

Система душить тягарем «Не смій!»

По вінця душі їх пусті – в отруті,

І весь Союз – підступний ниций змій.

Зима колимська! Люба твоя лютість.

Бо ти не зла – це справжня твоя суть.

…Так хочеться додому повернутись,

Коли усі кати уже помруть.

…Моя душа сьогодні завмирала.

Не кожен з нас зумів би так, як він.

Орала смерть Вкраїну, ой орала.

На всі століття вистачило всім.

Великий син великої країни.

І смерть твоя не зникла в небуття.

Душа – як скеля, тіло – вже руїна.

На вівтарі свободи – все життя…

Ліні Костенко

Перечитала вірші, Ліно.

Де книгу ще знайти таку?

Спасибі, жінко, Вам уклінно

За долю Вашу нелегку.

За Ваші мальви і жоржини,

За Ваші болі і жалі.

За те, що саме так прожили

І не хилились до землі.

Це важко. Знає, мабуть, кожен.

Та Долю вибравши свою,

Сфальшивити Ви неспроможні.

За це я Вас, либонь, люблю.

Ліні Костенко

Не розумію, як так може бути –

Не раз, не два, а кожен-кожен раз:

Коли відкрию книжку – мов отрути

Солодкої я напиваюсь враз.

А по спині – крижинки задоволення.

Закрила очі – і усе моє:

Правічні ріки і дерева зболені—

Усе це поряд, біля мене є.

У час наш прагматичний, рафінований,

Коли так легко все «купи-продай»,

Коли торгуємо і душами, і мовами,

Коли махнем рукою: «Та нехай…» --

У неї тут немає компромісів.

Де чорне – прірва. Де струмок – буття.

Об неї поламалось стільки списів,

Що би забрали не одне життя.

Тут все пахтить, тріпоче і вмирає

По-справжньому. Якщо вже – то навік.

Якщо Вона Його вже покохає,

Вважай, щасливим буде чоловік.

Чи то колумби, чи неандертальці,

Рогніди, ївги, нансени, папуші…

Яка сторінка не впаде під пальці –

Там всюди – люди. Всюди -- їхні душі..

Усі оці катрени й інкрустації,

Замішані із болю і тривог,

Ще не одного уведуть в прострацію,

Щоби збагнути: вічний тільки Бог.

Така в них мудрість, глибина і вправність,

Таке у них все давнє, аж нове,

Що, певно, й через сотні років правнук,

Торкнувшись віршів, серцем оживе.

Ви нас навчили. Ми вже не потонем,

Ми в світі птиці – але не вужі.

… «Поезія – це завжди неповторність,

Якийсь безсмертний дотик до душі».

Ода жінці

Ользі Кіс

Гарно. Тонко. Вишукано. Вимріяно.

Зболено. Промучено. Знадієно.

Знайдено у найтемніших закутках

Думи й мислі. Виспівано птахами.

Ходжено глибинними дорогами –

В душу, в серце, в нетрі. Крутогорами

Ношено до сонця правди пуп’янки –

Для життя, для радості, для муки. Ми

Можемо відчути спраги порухи –

Як здійма життя завію порохом,

Як засипле нас піском буденщини.

А ми є. Ми предковічні жони. Ще

Ми, жінки, були каріатидами,

В океані сліз – німими рибами.

У вогні жалю – палкими птахами.

Та ніколи не були ніякими.

Ми любили. Плакали. Молилися.

Ми за долі інших потомилися,

Щоб життя ніколи не кінчалося.

Ми -- жінки. Життя печаль уся

В нас так щільно напхана і втоптана,

Що, здається, вже немає місця там

Для чогось прекрасного і світлого.

А ми квітли, квітнем й будем квітнути!

Всупереч законам прагматичності,

Аксіомам злючості і звичності,

Завдяки тому, що не вмирає в нас

Божий Дух, його любові глас.

Лазаревич З.Я.

Оксамитова ніч. На пахощах згусле повітря.

Обіймає за плечі тиша, до болю німа.

І тоді в павутинні ночі, як в диких нетрях,

Раптом спалах зорі. І знову нічого нема.

То вона, то та перша зіронька рання,

Що брунькує сузір’я, освітлює радості шлях.

Це та іскра мала, що запалює в серці кохання.

Так було, і так буде, і ради на те нема.

Ім’я

Васюті О.М.

Оксаночка, Роксанонька, Оксанка

Чи Ксенія – як в Київській Русі.

Наймення це любили там слов’янки,

Мабуть, таки без винятку, усі.

За що любили? Звісно, за співучість,

Що дарувало це чуже ім’я.

За простоту і ніжну милозвучність

Вподобала його моя земля.

Оксенечка, Оксинонька, Оксинка.

Пестливе й лагідне, як вранішня зоря.

Ім’я це означає, що чужинка

Прийшла колись, долаючи моря

У наші землі. Тут і залишилась,

Дивуючи гостинністю весь світ.

А нам ім’я на згадку залишилось,

Що на вустах тремтить вже сотні літ.

Ользі Кіс

Жінка – як справжня мати.

Жінка – Добро і Любов.

Просять слово – то треба дати.

Якщо треба – віддасть без розмов.

…Здивувала мене увагою,

Теплим словом і співчуттям.

Щиро, не з пересторогою.

Так, як дихає й йде життям.

Ну а я на мить стрепенулася:

Гірко й сумно від того, що в нас

Всі сховалися–загорнулися,

Тільки й мови, що скрутний час.

Тяжко жити, себе неволячи.

Криза. Долар. Моє – не руш.

Сумно. Гірко. І дуже боляче:

Криза навіть слов’янських душ.

Дехто слова доброго жалує,

Ба – і погляд, як колючки.

Часом навіть у серця жало є

Й видно камінь із-під руки.

А Христос казав: «Полюби мене,

Але спершу прости усім.

Будь не ангелом, а людиною,

І прийду я до тебе в дім».

…Так і Ви: ще мене не знаючи,

Запросили у серце своє.

Значить, є любов, не вмирає ще,

І душа українська є!

Федораку Н.

Гуцуломанія? Мабуть,

Все саме так. Амінь. Навіки.

Вражіння серця не забуть.

Без них душа – жива каліка.

Назаровірші? Любі, так.

Читаю – ожива химера.

Либонь, уміє Федорак

Зі серця хлюпать на папери.

Голосослів’я? Чи німінь?

Що краще? Відповідь – у Леті.

Осліпни. Вигукни. Прозрій.

І станеш мудрим – і поетом.

Р. Скибі

Тремтить душа, так лагідно тремтить

Коли торкнуся я до Ваших віршів.

Тривога з підсвідомості летить,

Бере у руку ручку, спрагло пише.

Послання це – то лист у листопад,

Що десь повисне на столітній вербі.

Як виспіває хвірточка невлад,

То сивий голуб дремене у небо.

За що ці вірші боляче люблю?

Чому так прагну осені і тиші?

На кінчику пера себе ловлю

І якось підсвідомо пишу, пишу…

А чорний колір – то Ваш талісман,

А дощ і сніг – супутники невтомні.

А ще зіниці Вам склював колись туман

І Ви прозріли, майже непритомні…

Рядки читаю і немов горю –

Запали в серце, мов уламки тиші.

Так Ваші вірші боляче люблю,

Але за що – даруйте, не напишу…

Р.Скибі

Якби піти до Вашого туману,

Щоб він мені зіниці поклював,

Щоб на щоці краплиною розтанув,

А потім щоби сум мій десь пропав…

Щоб зрозуміти Вашу чорну втому,

Щоб з Вами промовлять: «Ворли, ворли».

Але, але. Біда моя у тому,

Що я – це я. А Ви – назавжди Ви.

Сліпому музикантові В.Царану

Я знову чорний твій зустріла день –

І знов замилувалася цим світом.

Твоя гітара жде нових натхнень,

Твоя сльоза, напевно, марить світлом…

Блукаєш темним коридором тьми

І від розпуки ніжно струни пестиш.

Колючий погляд в білої зими,

Але ще важче – це непогляд нести…

У 23-й день народження

Яріш М.П.

Початок шляху. Самостійні кроки.

Це молодість, хоч що там говори!

Нанизуються, ніби перли, роки.

Це двадцять три сходинки догори.

Земля парує. Місяць синьоокий

Брунькує дерево весняної пори.

Безмежний світ цей, трепетний, широкий.

І двадцять три сходинки догори.

Весна! Життя! Радій. Нуртують соки

Березові під ніжністю кори.

Не зупиняйсь! Не озирайся вбоки!

Це двадцять три сходинки догори.

Люби! Кохання щирі животоки

Ти у собі натхненно сотвори.

Запам’ятай ці неповторні роки,

Ці двадцять три сходинки догори.

А.М.Сагатій

Ви посадили два кавові зерна

У мою душу. Виростуть вони,

Зазеленіють. Та назад не вернем

У наші ті розмови край весни.

Зернятка білі. Два життя маленькі

В моїй долоні. Я неначе бог

Для них. Загорну їх легенько

І вбережу від посух і тривог.

… Яка ви, жінко? Липа? Чи як верба?

Немов акація? Чи, може, як бузок?

Дерева-люди. Люди як дерева.

Наслухались колись у нас казок.

Гіляки-гілочки-галузки-гілля.

Чи руки-рученьки-ласкавики мої.

Чи любить дерево? Сумує в надвечір’я?

Журби чекає? Плаче навесні?

Дерева мовби люди. Кожне – Всесвіт.

І душу має. Й долю непросту.

Ви підійдіть до них – і в серце наберете

Любові до землі і в жменьку – простоту.

Помірчій Л.З.

Руки, як птиці, плавно літають.

То завмирають, то знову грають.

Клавіші білі, клавіші чорні.

Руки веселі, ласкаві, моторні.

Чардаш дрібоче, вальс пропливає,

Джаз несподівано ноту впіймає.

Руки – як птиці. Пальці моторні.

Клавіші білі, клавіші чорні.

Гостям зі Сіверодонецька

Немає поділу «схід-захід»,

Бо Україна в нас одна.

І це синоніми на карті:

«Луганський край» -- «Галичина».

Далека даль. Спільні кордони,

Бо Україна в нас одна.

Людей не спинять заборони.

Луганський край – Галичина.

Такі ми різні – українці,

Та Україна в нас одна.

Зберем любов всі по краплинці --

Луганський край й Галичина.

Ми вам прочиним навстіж двері,

Бо Україна в нас одна.

Чекає щиро на вечерю

Луганський край Галичина.

Хай завжди буде в серці святість,

Бо Україна в нас одна.

І буде син, і буде мати,

Й Луганський край, й Галичина.

Груб`як Г.

Небо падало в кожній краплі,

Розбивалось об землю снами.

Блискавиця шалено, поквапно

Промовляла разом з громами.

Хмари рвалися на частини.

Блискіт заревом – аж до серця.

Ніби кішка, прогнувши спину,

Вітер дряпав у яблунь лиця.

І вода – здавалось, солона –

На траву упала з долоні.

Десь за хмарою зорі з болем

Похилилися у поклоні.

Зливо, зливо! Прийми офіру --

Наше слово. Нашу молитву.

Розуміємо душу сіру.

І чекаємо днину світлу.

Пам`яті Петра Яцишина

Він так співав, що ангели вслухались

І завмирали там, на небесах…

В піснях кохали, плакали, сміялись

І линув голос в простір, наче птах.

Він так співав! Не виспівав усього.

Життя не стало. Обірвався спів.

Коли востаннє друзі йшли до нього,

То дощ спинити сльози не зумів.

Він так співав… Він жив тими піснями

І серце рвав на ноти, і горів.

Так залишив себе помежи нами,

Немовби душу в пісню перелив.

Віра

Гаврас В.П.

Коли довкола темно й сіро,

Ані промінчика нема,

На серці – віхола й зима,

Не втрать свою Надію, Віро.

Коли краплина по краплині

Зі серця скапає Любов,

Щоб відновити її знов,

Останню краплю втримай, Віро.

Словами муку розкажи.

Коли нічого вже нема –

Ані Любові, ні Надії, --

Свою ти Віру збережи.

І все до тебе верне знов,

І знайдеш для душі ти ліки.

Надія, Віра і Любов

З тобою будуть вже навіки.

У слові виплекай кохання.

Намрій, придумай, оживи.

І прийде час – ти встанеш зрання,

А в серці вже любов дрижить.

Ти вся – весна, джерела свіжі,

Глибінь і думка, сад – і вир.

І щастя біль наскрізь прониже.

Люби, надійся – й так живи.

Ти взяв цю книжку в руки. Я не знаю,

Хто ти, читачу. Думкою поклич.

Але тобі вже щиро довіряю --

Вікно я відчиняю в сад облич.