Давно було це... Час летить невпинно,
Стирає села із земних твердинь.
Дітей втрачаєш, ненько-Лемковино!
Бодай думками ти до них полинь.

Як нині Крим зорить осиротіло,
Благає: «Україно, захисти!»,
Колись так Лемковини дуже тіло
Пошматували нелюди-кати.

Порвали тіло, роз`ятрили душу
І вишмарили на усі вітри…
Мовчати годі, тут сказати мушу:
Якщо ти лемко – пам'ять не зітри!

Не стань манкуртом чи космополітом,
Якому кожен кущик – рідний дім.
Ти можеш мандрувати цілим світом,
Та пропадеш без кореня у нім.

14.06.2014 р.

Село моє лемківске..

Батьківське і дідівське.

Де на карті шукати?
Ані сліду не знати...

 

Ні городу, ні хижі.

Ні садочку, ні межі.

Лиш надгробки цвинтарні
Попід небом безхмарним...

 

Заросло, забуяло,
Бур`яном повкривало.
Де могилам вклонятись?
Зі землею зрівнялись.

...Висихають дерева,
В`януть трави і квіти.
А вмирають як села?
Як зникають зі світу?

Чи болить їм? Чи тисне
Під грудьми від розпуки?
Чи згадають, що лемки,
Наші діти і внуки??

 

Доки ми пам`ятаєм,
Не допустимо смерти.
Липовець і Черемха
Не посміють померти.

 10.10.2013

 

 

Усідороги в храм ведуть,

Усі ведуть до Бога.

У лемківську церковцю йдуть

До рідного порога.

 

Рука об руку – земляки,
Відбірне товариство.

Розсипані по всій землі,
Як порване намисто.

 

Як шарпнула страшна рука
Намисто на Вкраїні –

Не може позбирать дітей
Докупи й понині...

 

А на відправу в Божий храм
Зібралися так дружно.

Щоб меншало у душах ран
Молилися побожно.

 

Будеме, браття, нинька ми
По-лемківски гварити.

Абисте знали, же діди
По-правді гміли жити.

 

14.04.2013 р.   

 

Земля батьків, далека Лемковина.

Могили предків постають зі снів.

Чи ти була у Бога в чомусь вина,
Що розгубила всіх своїх синів?

Чи ти їх, земле, мало так любила,
Чи ти їх не плекала, не вела?
...Пішли вони у світ – і не спинила,
І від біди тоді не вберегла.

Вони пішли із тугою у серці,
Узявши дрібку рідної землі.
Чому не піднялось усе у герці,
Коли ішли беззахисні, малі?!

Хати лишали, Корені рубали.

Не озирались – сил нема ридать.
Усі щось мали, і усе лишали,
Торбину тільки встигли в руки взять.

Товарний поїзд. Далі – невідомість.
Брутальна дайка липне до душі.
Затьмарювала думка лиш свідомість:
"Ми тут свої, а там – чужі, чужі"...

Як прийме нас нове село? А люди?
Які там люди? А яка земля?
І так нестерпно тисне, тисне в груди,
І крик душі до Бога промовля:

"Ми так ростили кожну деревину,
Ми тяжко працювали день при дні...
Прости нас, Боже, й нашу Лемковину
Віддай у руки добрі, а не злі".

Земля дідів, квітуча Лемковина.
Чи я побачу всю твою красу?
Та думкою до тебе часто лину
І в серці, там, на дні, любов несу.

14.06.2012 р.

Світило сонце, грілися Карпати,
Дугою вигинаючи хребти.
Гуділи бджоли – треба працювати.

Ідилія.. Та раптом – знак біди.

Сказали різко: «Хутко виселятись!
Збирати необхідне та іти».
А як поглянуть в очі рідній хаті?
А як промовить яблуньці: «Прости»...

 

Дрібненькі діти доокола плачуть,
Старі хрести на цвинтарі німі.
»Збирай-но, жінко, речі... Ще побачать
Сльозу на оці та думки в пітьмі».

 

І кожен ніс свою дідівську пісню,

І кожен в душу хухав: не схолонь...

Назад дивитись вже було запізно,
Вже вислизали спогади з долонь.

 

Сховати в серці від чужого ока

Те найсвятіше, що вкраїнець мав.

Нехай притихне, хай лежить глибоко,
Аби ніякий ворог не дістав.

А потім, озираючись несміло,

Бабуся вчила давніх молитов.
Її боліло не старече тіло,
А спогади, відроджуючись знов.

 

Хотіли з нас рабів зробить. Німими

Очницями дивитись вік у вік?

Щоби в страху забули, ким були ми?

Щоби посохли корені навік?

 

...Земельки скибка, звана Закерзоння!

Позбавлена ти наших молитов.
Та віримо: ти в Бога на осонні,
І ми в думках до тебе линем знов.

 

10-20.11.2012